Умберто Еко - Таємниче полум'я цариці Лоани

Я біжу до шафи з іграшками й повертаюся з жерстяною ропухою в руках. Хоч вона й немовля, та зелена жаба, котра квакає, коли їй надавити на животик, обов’язково розважить маленьку. І знову даремно. Я забираю жабу й відступаю спантеличений. Нащо вона потрібна, ця мала сестричка? Чи не краще було б лишитися зі старезними птахами пана П’яцци?

Жерстяна ропуха й Ведмедик Анджело. Вони спали мені на гадку разом з цукерками лікаря Озімо, бо це ведмежа асоціювалося у мене з малою сестрою, яка, подорослішавши, стала разом зі мною пустувати й гратися, а ще — страшенно ласою до моїх цукерок.

— Припини, Нуччіо, Ведмедик Анджело більше цього не витримає, — скільки разів я так благав свого кузена припинити свої тортури. Але він був старший. Священики вже навіть відправили його до пансіону, де хлопець цілими днями був змушений пріти в мундирі, тож, повертаючись додому до міста, розходився не на жарт. Якось, після тривалої іграшкової битви, він схопив Ведмедика Анджело, прив’язав тваринку до ніжки ліжка й почав невимовно жорстоко шмагати.

Коли ж у мене з’явилася ця іграшка? Згадки про його першу появу в нашому домі губляться у часі, коли, як мені пояснював Ґратароло, ми ще не вміли координувати наші особисті спогади. Анджело, мій пухнастий, ніжно-жовтенький друг. Він мав рухливі лапи, вмів сидіти й зводити їх до неба. Він був великий та солідний, а його сяйливі карі оченята були, немов живі. Ми з Адою одноголосно обрали його королем наших іграшок. Королем солдатиків і ляльок.

Постарівши й обтріпавшись, він став навіть поважнішим. У нього з’явився якийсь перекручений авторитет, і упродовж того, як він, немов старий бойовий герой, утрачав то око, то лапу, цього авторитету ставало все більше.

Ми перевертаємо ослінчик, і він перетворюється на човен, чи на піратську шхуну, чи на корабель, як у Жуля Верна, з квадратними носом і кормою. Ведмежатко сиділо поруч з рульовим, а попереду, визначаючи курс до далеких земель, стояли Капітан Бараболя й вояки Країни Достатку. Вони були головнішими, бо були набагато більшими, навіть незважаючи на те, що до всього були ще й набагато кумеднішими за своїх серйозних товаришів, теракотових солдатиків, що вже стали ще більшими інвалідами, аніж Ведмедик Анджело. Комусь не вистачало кінцівки, комусь — голови. З їхнього крихкого, збитого і вже давно вилинялого тільця стирчали залізні дроти, наче вони були цілісінькою армією Довготелесих Джонів Сільверів. Поки наш невеличкий, але славний човен відійшов від берегів Кімнатчиного Моря, проплив Коридорним Океаном і пришвартувався біля берегів Архіпелагу Кухня, Ведмедик Анджело всю путь височів над своїми підлеглими, але ця непропорційність жодним чином нас не бентежила, навпаки — підкреслювала його гулліверівську велич.

З плином часу, завдячуючи його безвідмовному нам служінню і готовності до будь-яких акробатичних вивертів, а також частому випліскуванню на бідолаху кузинового сказу, Ведмедик Анджело невдовзі втратив і друге око, потім руку, а з часом — обидві ноги. Ми з сестрою підростали, а зі скаліченого тільця ведмежати все частіше вибивалися жмути соломи. Батьки перешіптувалися, що у тому облізлому калічці скоро розведуться якісь комахи, а може, цілі колонії мікробів, тому вони все частіше й частіше вмовляли нас здихатися іграшки, погрожуючи найстрашнішим — викинути її до смітника, коли ми будемо у школі.

Любий нашому з Адою серцю клишоногий мав жалюгідний вигляд: хирлявий, триматися на власних ногах уже не спроможний, розпатраний, тельбухи неподобно випадають назовні. Ми змирилися з тим, що він має померти, — хоча ні, ми вирішили, що він уже небіжчик, тож треба гідно провести його в останню путь.

Рання година. Тато розжарив котел і радіатор опалювальної системи, від якого нагрівалися всі батареї в хаті. Всі стали у довгу поховальну процесію за ієрархією. З обидвох боків котла вистроїлися іграшки, що лишилися на цьому світі. Командував Капітан Бараболя. За наказом «струнко!» всі стали рівними лавами, щоб віддати військові почесті, як годиться шанувати полеглих. Я крокую, тримаючи у руках подушку, на якій спочиває той, що вже майже покинув нас навіки. За мною йде вся родина, укупі з хатньою робітницею. Нас усіх єднає одна на всіх скорботна шана.

З ритуальним смиренням я віддаю Ведмежатка Анджело у вогняну пащу бога Ваала. Ведмежа, що вже перетворилося на звичайний солом’яний жмут, спалахнуло і згоріло за одним-єдиним спалахом полум’я.

Проте ця церемонія виявилася провісницькою і для самого котла. Кілька місяців по тому така ж доля очікувала і на котел, що спочатку розжарювався антрацитом, а коли з цим матеріалом стало геть сутужно, годувати його почали схожими на яйця грудками вугільного пилу.

Але коли прийшла війна, їх теж почали використовувати невеличкими порціями. У кухню знову поставили стару пічку, дуже схожу на ту, якою ми пізніше користувалися у Соларі і яка ковтала все підряд: деревину, папір, цупкий картон, а також якісь спресовані цеглини винного кольору, що горіли вкрай погано, але дуже повільно, даючи нам віддалену подобу полум’я.

Коли померло Ведмежатко, я не почувався вбитим горем, як і не відчував припливів ностальгії. Можливо, сумувати за ним я став пізніше. Може, згадував його, коли шістнадцятирічним повертався у своє далеке-далеке минуле, але наразі — ні, я за ним не сумував. Наразі я — поза часовим потоком. Для мене все навіки — теперішнє. Для мене він стоїть перед очима й у його останній день, коли його ховали, й у години його найбільшої слави. Я можу перейти від одного спогаду до іншого, переживаючи кожен з них, hic et пипс[215].

Якщо вічність саме така, вона — прекрасна. Чому ж тоді я мусив чекати аж до шістдесяти, щоб на неї заслужити?

Одначе чому ж я не пригадую обличчя Діли? Я вже мав би його побачити, натомість — нічого. Мої спогади ніби повертаються до мене самі по собі, по одному, у послідовності, яку визначили без мене. Та варто лише почекати. Гаразд, я почекаю, робити ж бо мені все одно немає чого.

Я сів у коридорі, поряд з «Телефункеном». Передають комедію. Тато слухає від самого початку, а я сиджу в нього на руках, запхнувши до рота пальця. Зовсім нічого не втямлю у тих перипетіях: сімейних драм, зрад, спокут, утім, ці далекі голоси заколисують мене. Засинаючи, я прошу, щоб двері моєї кімнати лишались відчиненими — аби я міг бачити світло з коридору. Я став неабияким хитрюгою: ще у ніжному