Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

Він розпружився в її обіймах, дозволив собі на хвилину

почутися убезпеченим та коханим.

— Басе! — шепнула Лусія йому на вухо.

«Не кажи нічого такого, що зіпсувало б цю хвилину!» —

подумки заблагав він.

— Фелсія відлітає шатлом на «Барбапікколу». Зараз. Цього

вечора. Я дала їй дозвіл.

Басія відхилився, тримаючи Лусію на відстані простягнутої

руки.

— Вона робить… що?

Лусія насупилась і вхопила його за плечі.

— Відпусти її!

В її голосі прозвучала й нотка погрози.

Басія визволився з її обіймів і зірвався на рівні ноги. Лусія

гукнула його, але він уже мчав дорогою до посадкової

платформи — так швидко, як тільки дозволяли йому ноги.

Полегшення від того, що він переконався: шатл усе ще стоїть

там, було таке могутнє, що він мало не зомлів. Один з

електричних візків колонії продирчав повз нього, мало не

збивши з ніг поночі. Кузов візка був повен руди. Отже, вони все

ще довантажують шатл, і він має ще час.

Фелсія стояла за кілька метрів від трапа, в кожній руці по

валізі, й щебетала з пілотом. Стояли вони посеред яскравого

кола, яке малювали робочі прожектори корабля, і темно-оливкова її шкіра немовби жевріла. Її чорні коси вільними

хвилями спадали їй на чоло й на плечі. Її очі були широко

розплющені — отже, говорить про щось таке, що її хвилює.

Тієї хвилини його дочка була така гарна, що Басії аж заболіло в

грудях. Та ось вона помітила його, й усмішка осяяла її личко. Не

встигла Фелсія й слова мовити, як Басія згріб її в обійми й міцно

обняв.

— Тату! — мовила вона, з тривогою в голосі.

— Та ні, донечко, все гаразд, — похитав він головою, все ще

притулившись до її щоки. — Не для того прибіг я, щоб тебе

зупиняти. Я просто… не міг відпустити тебе, не сказавши тобі до

побачення.

Чиї ж це сльози на його щоці? То Фелсія заплакала. Узявши

доньку за плечі, відштовхнув від себе, щоб роздивитися її

обличчя. Його маленька дівчинка, геть доросла вже, а плаче в

його обіймах. І він мимоволі побачив ту чотирирічну дитинку, якою вона колись була: як вона тоді плакала, бо впала й забила

колінце.

— Тату, — здушеним голосом промовила вона. — Я так

потерпала, що ти зненавидиш мене за те, що я поїду геть. Але

мама сказала…

— Ні, дитинко, ні! — Басія знову обняв її. — Ти вирушай, а коли

дадуть кораблеві дозвіл вирушити, лети собі на Цереру й стань

лікарем, і май фантастичне життя.

— Чому?

«Тому, що тутешні люди вбачають у твоїй смерті засіб виграти

бій за громадську думку. Тому, що я втратив усіх дітей, яких

тільки міг утратити. А ще тому, що я не можу допустити, аби ти

побачила, як мене зрештою заарештують…»

— Тому, що я люблю тебе, дитинко, — сказав він натомість. — І

тому, що я хочу, щоб ти поїхала і вразила, підкорила світ.

Востаннє донька обняла батька, й на оцю єдину хвилю все у

все світі стало на свої місця. Басія дивився, як вона підіймалася

трапом нагору, як перед люком зупинилася, обернулась і

помахала йому рукою, і ще й послала повітряний поцілунок. Іще

простежив, як повантажили останню тонну руди у вантажний

трюм. Подивився, як шатл піднявся у повітря, ревучи й

видихаючи хвилі жару.

А тоді він повернувся до містечка, аби розшукати Голдена.

* * *

Голден з Еймосом сиділи в крихітному барі магазину. Еймос

пив і пильнував кожного, хто тільки заходив у двері. Склянку він

тримав лівою рукою, а його правиця ні на мить не віддалялася

від пістолета, що висів у нього на поясі. Голден щось швидко

друкував на своєму ручному терміналі, що лежав на столі.

Обидва чоловіки мали напружений вигляд.

Басія підійшов до них — усміхаючись, киваючи головою і

тримаючи долоні рук відкритими й