Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

загибелі, ми якось та спроможемося покінчити з цим. Але це

вже й не просто дурість якась. Коли ви можете говорити про

загиблих друзів та їхні сім’ї як про засоби впливу на когось через

ЗМІ. Це зло! І я не можу бути причетним до цього.

У кімнаті знову запала мовчанка, і тільки пісок шеберхав, та

вікна лускотіли, холонучи, та ще дихання чулося гурту людей.

— Якщо ти здумаєш заступити нам дорогу… — почав Ібрагім, але Басія крутнувся, обернувшись лицем до нього.

— То що? — спитав він, підступивши так близько до Ібрагіма, що від його подиху заворушилися волосини в Ібрагімовій

ріденькій бороді. — Якщо я стану вам на дорозі, то що? Договори

вже свою погрозу до кінця, мачо!

Ібрагім був дрібніший за нього зростом. Він опустив очі долу й

не сказав більш нічого. На одну мить Басія відчув ганебну

полегкість від того, що не Кейт, а лиш Ібрагім кинув йому

виклик. Басія боявся Кейт. І нізащо не вистояв би супроти неї.

— Гарá, — мовив він, задкуючи й відкланюючись їм усім. — Я

пішов.

Коли за ним зачинилися двері, ті почали перемовлятися

притамованими голосами, але йому годі було розчути, що там

вони говорять. Від того засвербіла йому потилиця. І подумав

Басія, чи не задалеко він зайшов та чи задовольняться вони тим, що вб’ють лиш його самого, а Лусію лишать живою.

Напівдорозі додому він наскочив на кехівський ходячий

патруль. Дві жінки у важких обладунках, від чого з вигляду ті

здавалися незграбними й небезпечними. Коли він минав їх, одна з них, білошкіра жінка з чорними, барви воронячого крила

косами кивнула йому головою. Все, що було на ній, несло

загрозу: той захисний костюм, важкий автомат, якого вона несла

на руках, мов мати дитинку; шумові гранати й кайданки, що

звисали з пояса. Її приязна усмішка здалася йому дико

недоречною. Басія не зміг утриматися, щоб не уявити, як вона

лежить, підпливаючи кров’ю, отут посеред вулиці, бо її

пострілом у спину вбив котрийсь із його приятелів.

Лусія чекала на ґанку: сиділа, схрестивши ноги, на великій

подушці, й пила щось, що парувало у нічному повітрі. Не чай.

Чаю в них майже не лишилося. Либонь, просто гарячу воду з

якоюсь лимонною присмакою. Але навіть оті штучні присмáки

незабаром скінчаться, якщо їм не дадуть дозволу почати

продавати їхню руду.

Басія важко сів на тверду вуглецеволоконну підлогу поруч

дружини.

— То що? — запитала Лусія.

— Вони й слухати мене не хочуть, — зітхнув Басія. — Тільки й

мови у них, як повбивати кехівців. Усіх. І ще й Джима Голдена з

його екіпажем.

Лусія похитала головою — лагідний осуд.

— А ти що?

— Оцієї хвилини вони, можливо, обговорюють, як і мене вбити.

Хоча навряд чи, поки я не заступив їм дороги. Але я не можу

взяти участь у тому вбивстві. Так їм і сказав. Мені так жаль.

Дозволив, щоб зайшло так далеко, Лусіє. Дурило я, недотепа.

Лусія подарувала йому сумну усмішку й поклала долоню на

його руку.

— Тим, що ти наразі нічого не робиш, ти все ще тримаєшся

їхнього боку.

Басія насупився. Нічне повітря й досі не очистилося від

земляного духу після нещодавньої пилової бурі. Дух кладовища.

— Сам я не годен їх зупинити.

— Голден тут на те, щоб це зробити. Він якраз вернувся зі своєї

виправи в пустелю — вже й не знаю, що він там робив разом із

тими науковими командами. Ти міг би поговорити з ним.

— Та й сам я таке думав, — признався Басія. Однак і від

усвідомлення факту цієї необхідності нікуди не дівалося

відчуття, що це ж він зраджує своїх друзів. — Я це знаю. І це

зроблю.

Лусія аж засміялася полегшено. Здивовано Басія подивився на

неї, а вона хап його в обійми й притягла до себе.

— Я така щаслива — від того, що переконалася: Басія, якого я

люб лю, все ще біля мене!