Ольга Островська - В твоїх руках не страшно, Ольга Островська

Торі ще здивовано оглядається, а я вже на одних інстинктах схоплююсь і, хапонувши її за руку, тягну в бік дормеза, примудрившись якось навіть свою тарілку не впустити. Відпускаю на волю свій дар, прислухаючись до природи навколо. Назустріч нам уже мчать інші демони. Звідкись з'являється Бранн, поряд з яким дріботить розчервоніла Хефі. Побачивши нас, бородань одразу відправляє її у візок, а сам прямує назустріч нам із принцесою.

Ми з Торі встигаємо лише третину шляху до дормеза подолати, коли з лісу долинає багатоголосе вовче виття. Вовче полювання.

− Що відбувається? Перевертні хіба ворогують із демонами? Чому на нас напали? – злякано белькоче моя подруга.

− Все добре, принцесо. На нас ще ніхто не напав. Але вам краще все-таки сховатися в дормезі, про всяк випадок, − гуркоче, підійшовши до нас Бранн, підхоплюючи Торі під лікоть з іншого боку.

Я стривожено оглядаюсь назад, туди де двоє братів, витягши зброю, чекають біля краю лісу на невідому напасть. І тут помічаю, як з-під куща за кілька метрів від «мого» демона сірою блискавкою вилітає невелике звірятко, зі скавчанням ухиляється від запущеної в нього магічної сітки, у стрибку уникає кинутого в нього ж заклинання і щодуху мчить до нас з Торі.

− Ах ти ж... − гарчить Бранн, вихоплюючи довгий кинджал з-за пояса.

А я на всі очі дивлюся на маленьке… вовченя, що стрімко наближається до нас. Мені навіть здається, що наші з ним погляди зустрічаються, і мене накриває диким тваринним страхом, таким потужним й гострим, що обпалює мене болем і всепоглинущим бажанням жити. Його почуттями. Його жахом. Він… поранений. Він шукає порятунку, а не нападає.

− Стійте! Стійте! Не смійте його чіпати! − кричу я, відпускаючи руку Торі й кидаючи на землю тарілку. Біжу назустріч малюкові, бажаючи хай там що захистити його від... всіх. Тягнуся всім єством до малого і кличу його до себе. Щоб довірився.

Здається, мене намагаються зупинити, але я ртуттю прослизаю повз Бранна, що ступив мені навперейми. І схиляюся, простягаючи руки до вовченяти.

− Іди до мене, хороший мій, − тільки й встигаю вимовити, до того, як у мене на всій швидкості врізається сіра блискавка. Скавчить і шукає укриття в моїх обіймах. Мені в долоню втикається гарячий ніс, шкіри торкається шорсткий язик. До грудей притискається тремтяче тільце. Його серце дріботить так часто, ніби зараз розірветься. − Все добре. Все гаразд, маленький.

Підіймаю погляд на приголомшених демонів, що застигли довкола. На Аєдана з Адларом, що вже підбігли до нас.

– Це на нього полюють. Він поранений. І я... не дам його вбити, – повідомляю впевнено, уникаючи дивитися комусь у вічі, і прямую до дормеза, вже з важкеньким дитинчам в оберемку. Думаю, що з його переслідувачами демони й самі розберуться.

– Е-е-е… Мар, тобі потрібна допомога? − приходить до тями Торі, і кидається слідом за мною.

– Так. Як тільки стане можливо, мені буде потрібна гаряча вода. І бинти, – вимовляю, розібравшись у своїх відчуттях. – І деревій, якщо хтось зможе знайти.

− Знайдемо, відьмочко, − замість моєї подруги відповідає Бранн, крокуючи поряд – Бач, який спритний, виявився. Повз братів Рагрів проскочив. Серйозний вовчисько виросте.

Але я його майже не слухаю, промацуючи своїм даром стан мого несподіваного підопічного. Маленьке поранене тільце тремтить у моїх руках. Вовченя тихо скавчить, притискаючись до мене все тісніше. А коли ми вже підходимо до дормеза, несподівано здригається всім тілом, гарчачи й намагаючись вивернутись.

З лісу знову долинає виття. Тепер набагато ближче. Змушуючи мене знову озирнутися. Я відчуваю наближення великої зграї хижаків. І демони теж це відчувають, готуючись до бою.

Безліч сірих тіней з лютим гарчанням вискакує з лісу саме в той момент, коли я ставлю ступню на підніжку, щоб слідом за Торі піднятися в дормез. Я ще встигаю помітити, як блискавкою шугає в повітря величезна потужна туша, коли один із вовків стрибає на «мого» демона, атакуючи, і як сталевим розчерком спалахує меч, а потім Бранн безцеремонно запихає мене всередину під скавчання і вовчий хрип, захряснувши позаду нас двері.

Опинившись у безпеці, ми з Торі тривожно переглядаємося. Вона складає долоні ковшем, формуючи світлячок, підкидає його вгору. А потім починає квапливо розкладати лежанку і застилає її чистою ковдрою.

Зовні вже чується гучне гарчання, тваринний вереск і виття. Але ми намагаємось не звертати на це уваги. Є значно важливіша справа.

− Клади його сюди, − подруга, поплескує по лежанці долонею.

Легко сказати. Вовченя от взагалі не бажає з моїх рук кудись перебиратися. Упирається всіма лапами, скиглить, вивертається, намагаючись залізти мені під пахву. Доводиться обхопити його голову долонями й, зазирнувши у перелякані очі з величезними розширеними зіницями, твердо вимовити.

− Припини пручатися! Ти поранений. Потрібно терміново зупинити кров та обробити рани. І вправити ребра, доки вони не зрослися неправильно. Хочеш, щоб тобі потім їх заново ламали?

Вовченя у відповідь, злякано заскавчавши, повисає в моїх руках безвільним тільцем, усім своїм виглядом демонструючи покірність долі в особі жорстокої цілительки.

− Молодець. Ти дуже хоробрий, – усміхаюся я, вкладаючи принишклого пацієнта на лежанку.

− Він дволикий? – тихо цікавиться Торі, роздираючи одну зі своїх спідниць на смуги. Вона поки що не може відчувати сутності, як я.

– Так. І його переслідувачі теж, – киваю, беручись за ретельний огляд.

– Тоді не розумію. Це ж дитина, − підтискає губи подруга.

— От саме звірі навряд чи стали б заганяти щеня свого племені, — знизую я плечима, промацуючи переламані ребра. – І не стали б нападати на наш табір. Це більше схоже на людські підступи. Його явно дуже хочуть вбити.

Тільце під моїми руками нервово здригається, і вовченя, жалібно забурчавши, накриває голову лапою.