Публій Овідій Назон - Метаморфози

триголовий злякав, що нашийник

Мав на середній з голів: не раніше звільнився від страху,

Ніж од природного стану свого, — перевтілився в камінь.

Мов той Олен, що на себе ж накликав біду і злочинцем

Сам видаватись хотів; або ти, нещаслива Летеє,

/70/ Вродою горда надмір: ті серця, що горнулись до тебе

Пристрасно, — скелі тепер на раменах вологої Іди.

Як не благав, як не рвавсь він назад, — перевізник{462} на той бік

Перепливти не давав. Сім ночей і сім днів невідступно

Він біля Стіксу, зчорнілий, сидів, не торкаючись хліба.

Тугою, болем душевним жививсь, упивався сльозами.

Чуючи жаль до підземних богів, на верхів'я Родопи,

В край свій подавсь і на Гем, де буйні гудуть Аквілони.

Рік, що сузір’ям риб завершився, Титан ясночолий

Ось уже втретє зімкнув, та Орфей, одцуравшись любові,

/80/ Жодної жінки не знав, чи тому, що до них став байдужий,

Чи через те, що беріг свою вірність. А з ним поєднатись

Прагнули різні, й відмову гірку не одна тоді чула.

Став він призвідцем того, що й суворі фракійські племена,

Хіть невгамовну свою перенісши на хлопців незрілих,

Віку людського весну, наче квітів первинки, зривають.

Пагорб самотній знімавсь, а на ньому — немовби майданчик,

Що віддаля зеленів, муравою м'якою порослий.

Затінку там не було. Та як тільки співець божественний

Сів на зелену траву й дзвінкострунної ліри торкнувся, —

/90/ Затінок там появивсь: бо додонське сюди завітало

Дерево{463}, гай Геліад, а за ними — й дуб небосяжний;

Липи м’які прибули, потім — буки й лаври безшлюбні{464},

З ними — горіхи ламкі і для ратищ уживаний ясен.

Далі — ялиця гладка, і жолуддям обтяжений скельний

Дуб, і розкішний платан, і клен, що багатий на барви.

Лотос, покинувши воду, прийшов і верба надбережна.

Вічнозелений самшит, і кущі тамариску тонкого,

Й мирт, що двоколірні має плоди, й пурпурова калина,

Й ви до співця дотяглись, цупконогі плющі, а за вами —

/100/ І виноградна лоза, і лозою оплетені в’язи,

Пінія, і гостролист, і суничник, що вгнувсь од червоних

Ягід, і пальма гнучка — гомінких перемог нагорода.

Врешті — і сосна прийшла, підібравши колюче волосся,

Дерево, миле Кібелі{465}, бо ж Аттіс, її шанувальник,

Тільки-но вигляд утратив людський, — затвердів у цій сосні.

Був серед них кипарис, до стовпа межового подібний;

В дерево те замінивсь колись хлопець, улюбленець бога,

Що тятиву і струну напинав із однаковим хистом.

Вільно під захистом німф на картейських лугах{466} велетенський

/110/ Жив собі олень колись. І такі були в нього крислаті

Роги, що сам собі створював затінок над головою.

Золотом роги ясніли до сонця. З округлої шиї

Аж до плечей в самоцвітах рясних опадало намисто.

Срібна гойдалась у нього над лобом однолітка-булла{467},

Звиснувши на ремінцях. Мерехтіли під вухами в нього

Біля заглиблених скронь у сережках коштовні перлини.

Страху, породі своїй притаманного, дивний цей олень

Зовсім не мав: у двори час од часу заходив; охоче

Будь-кому шию свою підставляв, домагаючись ласки.

/120/ Ти ж, Кипарисе, на острові Кеосі красеню перший,

Ним щонайбільше втішавсь. Залюбки на нові пасовища

Оленя ти проводжав, до джерельно прозорої хвилі.

То йому в роги вплітав різнобарвні квітки, то, бувало,

Сівши на нього, немов на коня, за вуздечку багряну

Смикав і їздив собі то сюди, то туди для забави.

Був тоді полудень. Літо парке. Від пекучого сонця

Клешні криві прибережного Рака{468} вогнем пойнялися.

Втомлений олень приліг на траву під розлогою тінню

Дерева й тілом усім живодайну вбирав охолоду.

/130/ Тут Кипарис ненароком поцілив його в саме серце

Списом; і, бачачи те, як він гине од лютої рани,

Згинути вирішив сам. Розважав його Феб у тім горі,

Як тільки міг! Нерозумно, мовляв, себе в гріб заганяти

Через дрібницю таку. Але той все зітхає і просить

Лиш одного, щоб ось так, як тепер, міг постійно тужити.

Вже в нього кров од надмірного плачу покинула тіло.

Вже зеленіти почав поступово. І навіть волосся,

Хоч тільки що нависало м’яке, над чолом білосніжним,

Їжитись враз почало, жорсткуватим, загостреним стало —

/140/ Вже й не волосся воно, а націлене в небо верхів'я.

Сумно зітхнув тоді бог: «Оплаканий нами, ти й інших

Будеш оплакувать, — мовив, — супутник людської скорботи{469}».

Ось яким лісом Орфей оточив себе; сам же безпечно

Серед усяких тварин, серед звірів сидів і пернатих.

Тільки-но пальцем великим ковзнув попередньо по струнах

І пересвідчивсь, що всі відгукнулися милим співзвуччям,

Хоч гомонить з них по-своєму кожна, — почав свою пісню:

«Музо, Юпітером ти (над усім-бо — Юпітера влада!)

Пісню мою розпочни. Я могутність його і раніше

/150/ Славить любив: на гучнішім ладу награвав про гігантів,

Про блискавичні вогні, що флегрейські поля{470} засипали.

Ліру тендітнішу нині візьму: юнаків оспіваю,

Що полюбились богам, і дівчат, що, вогнем запалавши

Протизаконним, за пристрасть свою поплатились належно.

Батько богів у свій час полюбив Ганімеда-фрігійця

Палко, й тоді він придумав, який собі вибрати вигляд,

Що до лиця б йому був: тільки тим він погодився стати

Птахом, який блискавиці його має силу носити.

Мить — і розправивши крила підроблені широко в небі,