Публій Овідій Назон - Метаморфози

лишавсь тільки день, і тоді Телетуса,

Стьожки, що скроні вінчали, з дочки позривавши і з себе,

Простоволоса припала до вівтаря й молить: «Ісідо,

Мареотійських{453} полів, Паретонія, й Фароса світла

Владарко, й Нілу, що хвилю жене сімома рукавами,

Змилуйся й вибав сьогодні мене від великого страху!

В сні ж я впізнала, богине, тебе — по твоїм одіянні,

По смолоскипах твоїх, по оточенні, по брязкотінні

Систрів, усе, що ти мовила, — все береже моя пам’ять.

Те, що дочка моя нині живе, те, що я за обман свій

/780/ Не поплатилась, — у цьому твоя і заслуга, й порада.

Зглянься ж на нас, поможи!» — й на очах забриніли їй сльози.

Тут їй здалося, що вівтар схитнувсь — його й справді богиня

Зрушила! Храмові двері стряслись, і сріблом заясніли

Місяця роги, й зненацька озвалися систри дзвенючі.

В щасті не впевнена ще, цьому чуду зрадівши, одначе,

Мати покинула храм, а за нею — й дочка її, Іфіс.

Тільки сягнисто тепер вона йшла і смуглявішим стало

В неї обличчя, і сил додалося, й суворішим видавсь

Погляд, і вже не спадало по плечах коротше волосся.

/790/ Вже не жіночу відчула снагу, бо ж із дівчини щойно

Перемінилася ти в юнака. Обдаровуйте храми,

Радістю серце сповніть, — і вони обдаровують храми,

Й напис іще додають, що в короткий рядок помістився:

«Склав тут юнак ці дари; обіцяла ж їх дівчина — Іфіс».

Ранок наступного дня опромінив земне видноколо,

Й разом при шлюбних вогнях Гіменей, і Юнона, й Венера

Стали — й Іфіс-юнак пригорнувсь до своєї Іанти.

Книга десята

Через етер неосяжний у золототканій киреї

Ген до кіконів подавсь Гіменей, на далекий фракійський

Берег: його надаремно тим разом Орфей{454} закликає.

Все-таки бог надлетів. Та з собою ні радісних співів,

Ні розпромінених лиць не приніс, ні щасливих провіщень.

Навіть його смолоскип, хоч розмахував ним, не займався —

Тільки потріскував, димом густим роз’їдаючи очі.

Гіршим, однак, було те, що там скоїлось: юна дружина,

Серед супутниць-наяд по зеленім гуляючи лузі,

/10/ Мертвою впала — в п’яту їй змія свого зуба встромила.

Досить по ній наридався, благаючи небо, родопський

Віщий співець. Щоб, нарешті, й глибинних осель не минути.

Зваживсь до Стіксових вод через браму Тенарську{455} спуститись.

Тіні блідаві — померлих юрбу — залишивши позаду,

До Персефони співець приступив і до того, хто владу

В царстві сумному посів{456}. Для початку, пробігши по струнах,

Мовив: «О ви, божества попідземного світу, куди ми

Прийдемо з часом усі, бо смертними ж ми народились!

Щиро звернутись до вас, якщо можна, дозвольте, без мовних

/20/ Викрутів, без манівців: я не з тим сюди йшов, щоб уздріти

Тартар, повитий в імлі, щоб чудовиську, внуку Медузи{457},

Змієволосому, шию потрійним вузлом затягнути, —

Задля дружини прибув я сюди: їй змія запустила

Зуб свій отруйний в п’яту, вкоротила літа молодечі.

В горі я пробував бути стійким, але з богом Любові

Годі змагатись; він добре відомий в надземному світі,

В вашому ж — мабуть, не так. А проте в його силу я вірю

Й тут; адже й вас поєднала Любов, якщо в чутці про давню

Крадіж{458} є правда якась. Цим безрадісним обширом смутку,

/30/ Хаосом цим, що не відає меж, глибиною мовчанки

Вас я молю: Еврідіці ви наново виснуйте долю!

Всі-бо належимо вам: затримавшись трохи під сонцем,

Рано чи пізно у спільну для всіх поспішаєм оселю.

Всі ми прийдемо сюди, де притулок останній; ви двоє

Правите роду людського сумним найобширнішим краєм.

Буде й вона, звікувавши належний свій вік, однією

З ваших підлеглих; прошу її тільки на час — не назавжди.

Може, на те не погодиться Доля — тоді в підземеллі

З нею залишусь і я: то й моєю натішитесь смертю!»

/40/ Чуючи мову його, що звучала під супровід ліри,

Тіні безкровні слізьми залились. Навіть Тантал{459} до хвилі,

Спрагнений, не нахилявсь. Іксіонове коло завмерло.

Не шматували печінки птахи; Данаїди в бездонну

Бочку води не лили; на свій камінь присів ти, Сізіфе.

Кажуть, уперше тоді Евменіди, зворушені співом,

Лиця зросили слізьми — й не могли вже ні владна дружина,

Ні підземелля владар відхилити прохання Орфея.

Кличуть мерщій Еврідіку. Була вона серед недавніх

Тіней і йшла, нещодавно ужалена, кроком повільним.

/50/ З нею, однак, ще й умову отримав співець із Родопи:

Щоб озирнувсь аж тоді, як уже проминуть вони разом

Паділ Авернський{460}, а ні — то повернену втратить дружину.

Ось вони в тиші глухій по спадистій пнуться стежині,

Темній, стрімкій, що довкіл оповита смолистою млою.

Вже й до землі недалеко було, до меж її верхніх, —

Тут, помогти Еврідіці бажаючи, спраглий любові,

Глянув на неї Орфей — і вона зісковзнула в провалля.

Руки співець простягнув, сподівавсь підхопити дружину, —

Марно: тремтливих долонь тільки подув летючий торкнувся.

/60/ Вдруге звідавши смерть, на Орфея, свого чоловіка,

Не нарікала вона: на любов хіба хтось нарікає?

Тільки востаннє гукнула: «Прощай!» — та до нього долинув

Шепіт, — і знову, сумна, подалась у похмурі глибини.

Він — остовпів, перейнявшись подвійною смертю дружини,

Так, наче той{461}, кого пес