Джулія Рейвен - Не повертай мене, Джулія Рейвен

Глава 21.2.

— Гей, виродки, випустіть мене звідси!

Гнівна фраза одним ривком витягла мене з дрімоти.

— Що? Де? Ми приїхали? — розгублено бурмочу, до кінця не прокинувшись. — Що це було?

— Все добре, лялечко, — з задумливим виглядом промовив Ян, торкаючись кісточками пальцем моєї щоки, — відпочивай.

— Лікар Зло прийшов до тями, — з водійського сидіння зі смішком вигукнув Нік. 

Чомусь мені не було весело. Усвідомлення того факту, що ми знову вляпалися у протизаконну фігню, зовсім не сприяло веселощам. Ми знову тікаємо. Знову ховаємося. І що далі? Знову чекати та боятися візиту Артема? Ні, я так точно жити не хочу.

Нервово перебираючи пальцями, я рахую до трьох, перш ніж випалити наступне:

— Ян, Нік, нам потрібно вкрасти компромат на чоловіка.

— А Мія ще те погане дівчисько, — не соромлячись у виразах, видає здивовано Нік, — хоча, може, це заразно? З ким поведешся… 

— Мія, у тебе лихоманка? — перебиває його Ян з непідробною тривогою в очах і торкається мого чола. — Температури немає, — злегка роздратовано сповістив він, ніби сподівався, що мої слова — хвора маячня, а не серйозна пропозиція.

— Ян, я здорова, — бурмочу скривджено, відчуваючи його суворий погляд на своєму обличчі.

— Який компромат, Мія? — Ян втомлено потирає очі і перенісся. — Про що ти?

— Хлопці, я не жартую, — сама не помічаю, як емоційно починаю жестикулювати руками, — ми не можемо все життя ховатись і постійно озиратися.

— Лялечко, ми трохи відсидимося і втечемо закордон. Нові документи, нове життя, — ніжно погладжуючи мені спину, заспокоює Ян. — Там точно ніхто нас не дістане. Твій чоловік особливо.

— Господи, та про що ти говориш! — гірко вигукую і одразу тушуюся від своєї нестриманості. — Ян...

Я роблю глибокий вдих і, проковтнувши всі свої аргументи, приречено замовкаю.

— Мія, не знаю, що ти задумала, але це дурна ідея, — Ян, схопивши мене за підборіддя, змушує подивитися йому у вічі, — ми заляжемо на дно і втечемо далеко звідси. Домовились?

З глухим стогоном хитаю головою. Він не розуміє. Ніхто не розуміє.

Звичайно, хотілося загорнутися в ілюзорний спокій і далі плисти за течією, керуючись принципом «хай буде що буде». Тільки це наперед програшний варіант. Грати у хованки з неврівноваженим садистом — неприпустима дурість. 

Для чоловіка помста нашої компанії стане сенсом життя на найближчі кілька років так точно.

— Ян, Нік, — зібравшись з думками, роблю ще одну спробу закликати їх до допомоги. Опускаю плечі та пом'якшую голос, — просто вислухайте мене, будь ласка.

У салонній темряві, освітленій датчиками панелі, ми стикаємося з Яном поглядами. Його обличчя не видає жодних емоцій, хоча впевнена — у його душі клекоче люте полум'я.

— Ян, припини лякати Мію своєю серйозною пикою, — не стримавши підколки, встромився у наші переглядки Нік, — навіть мені страшно.

Подумки відваживши йому подяку, я взяла Яна за руку.

Ні, я зовсім не боюся його реакції. Хто-хто, а Ян мене ніколи не скривдить. Просто тепер моя ідея і мені здається дурною та ризикованою. Та й накочуючі спогади розбурхували і без того неспокійну свідомість.

— Лялечко, я весь в увазі, — за мить відповідає він, бачучи, що я не поспішаю говорити.

Я нервово переплела наші пальці і, пропускаючи повз вуха лайку лікаря, що доноситься з багажника, зі швидкістю світла затараторила:

— Пам'ятаєте той вечір, коли ви пограбували сейф чоловіка? — інтонацією я не приховую хвилювання. 

— Таке важко забути, — весело гмикає Нік і одразу замовкає під зустрічним поглядом брата в дзеркалі.

— Тоді перед зустріччю з вами я намагалася знайти документи, які б підтвердили незаконну діяльність чоловіка. 

— Що? — синхронно здивувалися брати. 

— Так, Артем займається підробкою коштовностей та збутом їх на чорний ринок Європи. Помічник мера теж замішаний у всьому цьому бруді. Вся документація та ухилення від кримінальної відповідальності на ньому, — я випалила все на одному диханні, чекаючи на подальші дії хлопців.

— Чому ти раніше мовчала? — я вловила докір у голосі Яна.

— Навіть не знаю, — розгублено знизала плечима, — можливо, не було слушного моменту.

— І, як я розумію, ти знаєш, де ці документи перебувають… — напівзапитанням припустив Ян.

— В офісі. Більше нема де.

— Мія, це звучить дуже привабливо і круто, раз і назавжди позбутися переслідувань твого чоловіка, але...

— Але...?

— Лялечко, — Ян відводить погляд до вікна, і важко зітхнувши, обертається до мене, — дуже втішно, що ти така впевнена в нас із Ніком. Але ми не термінатори і не спецагенти, щоби без мінімальної підготовки зважитися на пограбування. Тим більше, що там охорони не менше, ніж у вас вдома.

Я стуляю і розтуляю рота, як зламана іграшка, але не знаходжу відповідних слів, щоб заперечити. Розчарований стогін зривається з моїх вуст. Справді, це нереальна витівка...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍