Олена Гуйда - Подружжя мимоволі, Олена Гуйда

РОЗДІЛ 37

Тайраш

– Як ти міг? – голос Шейлін пролунав гнівом, навіть люттю, над мертвим плато та загиблим джерелом.

Вона дивилася на нього впритул, не блимаючи, і Тайраш відчував її лють. Її емоції спліталися з його власним гнівом, болем, ненавистю до цього чудовиська.

Аргрім рвався, божеволів від відчуття, що все повторюється знову. Все як тоді, коли він відчував її біль, відчував, що потрібен їй, але зовсім нічого не міг зробити.

Хоч як крути, а магія некроманта була сильна. Вона ніби котила по землі, пригинала, випивала сили. Скувала другу сутність. І доводила до розпачу. Хоч би скільки намагався звернутися до магії, перетворитися – все марно.

Хто б міг подумати, що співчутливий архіваріус з добрим обличчям Лієр Родерік, дядько самого Володаря – насправді монстр, який прирік весь драконячий рід на вимирання.

– Як я міг? – розлютився Лієр Родерік. – Я? Це ти... тобто Гвен! Ви нічого довкола не бачите, варто почути проклятий поклик! Вам начхати, що завдаєте болю тим, хто любив вас, хто готовий був життя віддати за вас. Це ви монстри. Але я це виправив.

– Убив Первородну. І вбивав знову та знову? – цідячи слова крізь зуби, прошипів Тайраш. У його голосі проривався рик Аргріма, але це все, що він міг – гарчати і божеволіти від жаху, розуміючи, що безсилий проти істоти, яка вправлялася у вбивствах драконів не одне тисячоліття. Раш відчував паніку і злість Лайрелін, але дружина все ж таки залишалася зовні зібраною. – Як тобі вдавалося стільки років позбуватися Хранительок?

– Тайраш... так схожий на свого батька, так само рішучий, сміливий, егоїстичний і дурний. – Морщачись при кожному слові, упустив некромант. – Скільки тобі не підказуй – ти все одно тупцював на місці, не в змозі побороти своїх внутрішніх демонів, розплющити очі. Раш... «Неможливо вбити щось. Що народжується на момент своєї смерті». То сказала тобі Дженарра? – насмішкувато спитав Родерік, і Тайраш знову рвонувся. І знову безрезультатно.

– Ти стежив за дівчатами, які народилися в день смерті Лайрелін, – сказала Шейлі. – Пропонував допомогу, роботу, що ще?

У руках лієра блиснув невеликий кишеньковий годинник на золотому ланцюжку. Або не годинник, скоріше... компас.

– Я завжди знаходив тебе, Лайрелін. Завжди. Хто б від мене тебе не ховав – ти завжди була як на долоні. – Аргрім заревів, ледь не засліпивши Раша своєю люттю, але Родерік, ніби не бачив його, не помічав. Він мстився віки тій, що кинула його, і ця отрута роз'їдала його самого. – Дженарра думала, що вкравши компас, вона захистить тебе. Але… я завжди був на крок попереду. Завжди.

– Ти знав… з самого початку знав, що Лайрелін не загинула у шлюбну ніч. Підіслав Райнара. Після гончаків…

– Я не хотів тобі зла Шейлін. Ти була гарною дівчинкою, такою схожою на Гвен. Тобі не варто було чинити опір волі жерців і стати дружиною Тайраша, або будь-кого іншого, за всіма правилами. Лайрелін загинула б не прокинувшись і цього неприємного моменту просто не було б. Але… все, що не робиться у світі, не робиться просто так… Для мене ця ситуація навіть вигідніша. Померши разом – ви більше не народжуватиметеся. Ніколи. А значить, я можу позбутися всього драконячого роду одним махом, – підсумував архіваріус. – Сьогодні я виправлю помилку, яку припустився колись. Я позбудуся Хранителів і проклятого джерела.

У руках Родеріка блиснула сталь. Аргрім заревів знову, і Лайрелін відгукнулася так само ревом. Нова спроба перетворитися. І так само марно. Тайрашу здавалося, що миті розтяглися у вічність. Капають, по крупинці в пісочному годиннику. Немов особисто для нього зафіксувавши перекошене ненавистю обличчя Родеріка, страх і розпач в очах Шейлін, рев Аргріма і Лайрелін.

– Ти знаєш, я зроблю все безболісно, ​​– голос архіваріуса став вкрадливим і трохи перепрошує.

Різкий замах. Відображення заходу сонця на вигостреному лезі. Біль, що обриває серце… і спалах. Осліплюючий і глушильний спалах червоного вогню.

Одна мить, що зірвала пута з драконів. Дух яскраво-червоного дракона – хранителя будинку Хеймар, – завис між Шейлін і Родеріком, накривши її і Тайраша щільним щитом. То була остання служба Ренгаля. Остання – але найважливіша. Його сил вистачить на мить, і потім він розчиниться, перестане існувати. Але цієї миті більш ніж достатньо.

У небо злетів сніп червоних і золотих іскор рівно в той момент, як зник створений Ренгалем щит.

Раш та Шейлі перетворилися одночасно. І так само синхронно, набравши повні груди повітря – видихнули полум'я. У це полум'я Аргрім вклав усе – біль, втрату, очікування та століття безпам'ятства, страх нової втрати та найголовніше – бажання захистити, вберегти свою єдину, свою кохану – Лайрелін.

Стовпи полум'я вдарилися в чорний щільний щит. Драконячий вогонь обтікав його, розливаючись по розпаленому до біла піску, а де й каменю, що розплавився, розкидав попіл Сірої пустки, але створений з самої темряви щит добре захищав некроманта.

– Ти нікчемний захисник, Аргріме. Ти не вартий її. Ніколи не був вартий! – промовив некромант, коли полум'я спало, а дракони набрали повітря для нового удару.

Згусток чистої темряви вдарив у праве крило дракона, немов списом прошивши його наскрізь. Сліпучий біль, що розпалює і надає сили для нового удару. І Аргрім знову видихнув вогонь, бажаючи стерти з лиця землі цього виродка.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍