Олег Говда - Королівство у спадок, Олег Говда

Розділ 39

Страх ударив з такою силою, що стало важко дихати! Та який там страх — нестерпний, смертельний жах навалився на мене, мов ведмідь. Чи то намагаючись заламати, притиснути до підлоги, чи одним ударом потужних кігтів роздерти груди і вирвати, витягнути серце… крізь дірку в тремтливому, закривавленому тілі та гострих уламках ребер. Я буквально відчув, як щось невидиме  бере серце до рук і починає його стискати.

Це було так страшно, що я мимоволі позадкував.

І тут же навіювання зникло.

Холодний піт усе ще котився по чолі та шиї, туман застеляв очі, а я бачив перед собою здивованого Метью.

— Що сталося, Миколо? Ти наче власну смерть зустрів?

— Н-не впевнений, що це була саме вона… але дуже с-схоже на те… — губи ледве ворушилися. — Ф-фу… Ще крок, і цілком міг би знепритомніти. Ні, братику... Так діло не піде. Мені дуже хочеться подивитися на те, що там ховається. Але не ціною життя ... Нафіг, нафіг... Може, з глузду і не з'їду, але інфаркт або інсульт, на вибір — запросто прилетить. Зараза... Я не з боязкого десятка... Але... Тепер розумію, що ти мав на увазі, коли сказав, що так страшно тобі ще в житті не було.

Метью кивнув і мерзлякувато повів плечима. Немов від холоду.

— Повертаємось?

Я майже погодився, але в останній момент подумав, що ця ситуація, якось випадає із загальної логіки подій.

Досі всі мої пригоди так чи інакше спланував метр Ігнаціус. Не здивуюсь, коли згодом з'ясується, що й оголошення із замовленням на ведмедя селяни написали під диктовку старого мага. Типу, перевірка принца на вошивість. За участю Аристарха. Занадто легко, беззастережно і без будь-яких додаткових уточнень дворецький повірив у мою амнезію.

Гм… Звідси, якщо вони обидва, всупереч логіці та фактам, вперто бачили в мені спадкоємця, то й зараз не підставили б. Я потрібний їм живий, неушкоджений і в ореолі переможця.

Значить, і цього разу метр Ігнаціус упевнений, що я здатний впоратися. Більше того, він подбав про мій успіх… І якщо я правий ...

— Метью, друже. Скажи, у тебе там… — вказав на пазуху. — Випадково немає сувою, який міг би захистити нас від атаки? Зробити невидимим, чи що?

— Заклинання невидимості — профанація та казки для дітей… — явно копіюючи нотки когось із наставників, не замислюючись ні на мить, відповів юний маг. — Можна зробити предмет повністю проникним для променів світла, але прозорим воно буде лише у стані цілковитого спокою. Та й тоді, контури взаємодії з навколишнім середовищем через різницю температур залишаться. А для живого організму це взагалі неможливо — навіть якщо дихати перестати, то ще залишаться звуки, запахи, аура…

На жаль… Мимо. Схоже, чогось метр все ж таки не врахував. Або надто поклався на моє везіння.

— Хоча…

О, як я люблю це слово! Все життя захоплювався висловом Шолом-Алейхема «Якщо не можна, але дуже хочеться, то можна!» Отак і з «хоча». Зазвичай дівчата його вимовляють задумливим тоном після того, як зі стовідсотковою впевненістю вже довели, що мої бажання та пропозиції абсолютно неможливі, аморальні чи неприпустимо нескромні. І взагалі вона не така, незважаючи на те, що в цьому кафе трамваї не ходять.

— Це не зовсім невидимість… — задумливо промовив Метью. — Але ж у нашому випадку… Гм… Як же я сам не зрозумів?

— Не нудь… — не витримав я.

— Є один заклинання… «Нічний ковпак». Його вигадали студіозуси і передають у спадок від старших рівнів навчання молодшим. Наставники про нього не знають… Суть у тому, що за допомогою ментального пошуку метри завжди знають, де їхній учень. А «Нічний ковпак» він якраз придуманий для того, щоб спотворювати або приховувати ауру. Розумієш?

О, свята наївність. Втім, я й сам був таким самим. Чомусь учням, особливо на перших роках навчання, ніколи не спадає на думку один простенький факт: що сьогоднішні наставники — це вчорашні студенти. І всі хитрощі, якими так пишаються учні, вчителі можуть не знати лише в одному випадку — якщо геть-чисто забули свою молодість.

Ось і відкрилася причина, чому метр Ігнаціус порадив мені взяти з собою Метью.

— Розумію… І гадаю, це саме те, що потрібно. Діставай сувій.

— О, — махнув рукою Метью. — Заклинання «Ковпак» кожен адепт академії знає краще за власне ім'я. Інакше у місто не вибратися. І ніякого пива, жодних дівчаток чи інших веселощів. Зараз…

Хлопець на одному подиху скоромовкою пробурмотів досить довгу фразу і кивнув:

— Є.

Знаючи, на що можу нарватися, цього разу я висунувся з-за рогу обережно, готовий миттю відсахнутися. Але ніщо на мою появу не відреагувало.

— Ну як? — пошепки поцікавився юний маг.

— Начебто діє…

— Ще б пак… — пирхнув той. — Якщо навіть Архімаг не може пробити захист «Ковпака», то куди там якісь потворі.

Я б не поставив на те, що наставники дійсно не бачать, як зле поводяться їхні учні. Швидше за все, навчені життям, маги дають можливість молоді позбутися надлишку енергії. Але, оскільки прямо дозволити цього не можуть, то вдають, ніби не в курсі студентських витівок. Отже, заклинання не настільки надійне, як прийнято вважати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍