Олег Говда - Королівство у спадок, Олег Говда

Я також звернув увагу, що в цій печері отруйних равликів-переростків не спостерігалося. То ж по сліду, що світиться, рушив без особливого ​​побоювання. Тільки меч по ефесу поплескав. Для бадьорості духу. І відразу зрозумів, що правий маг, а не я. Рукоять меча буквально обпалювала крижаним холодом. Вперше, за весь час відколи я ним володію.

Не зрозумів? Я стиснув руків’я міцніше і оголив клинок. Встиг уже переконатись, що меч відчуває ворога і просто так ніколи не метушиться.

— Де ж ти, сволото? Здавайся!

Зойк жаху за спиною змусив мене стрибком розвернутися, готуючись побачити все, що завгодно. Але там був лише Метью. Зате в якому вигляді! Рот роззявлений, волосся дибки, очі на викоті... Посох валяється під ногами, а юний маг обома руками душить сам себе за горло.

Довго роздумувати часу не було, тож я стрибнув до хлопця і з ходу зарядив у вухо.

Можливо, вистачило б відхльостати по щоках, як першоджерела та досвідчені наставники рекомендують приводити до тями істеричних панянок. Але мені завжди здавалося, що ляпас — це гірше за образу. Тоді як тріснути по вуху, у чоловічому колективі не соромно. Якщо неправий, можна вибачитись. Типу, прошу пардону, жарт гумору. На крайняк, обійдеться пивом... А от за ляпас просто так з теми не з'їдеш, доведеться відповісти.

Допомогло. Очі у Метью набули осмисленого виразу. Ось тільки озиратися він не припинив.

— Ти... ти його бачив?

— Кого?

— ЙОГО! — хлопець виділив слово всім, чим зміг. Гучністю, інтонацією, жестами, округлими очима. І закінчив, майже дитячим схлипом. — Ой, матусю! Воно жахливе! Благаю вас, принце! Давайте забиратися звідси, поки цілі! У прірву та безодню всіх шахтарів! Воно вб'є нас! Хіба ви цього не розумієте?

— Ні… — я взяв хлопця за плечі і трохи струснув. — Угамуйся. Вірю, що ти щось відчуваєш. Як маг… Але я… звичайна людина. І нічого, що могло б нам хоч якось загрожувати, не бачу. Взагалі!

— Як таке можливо? — Метью насторожено зазирнув мені через плече.

— Чому та як, запитаєш у наставників. Я ж стверджую одне — зараз і тут мої очі бачать тільки нас з тобою. І більше нікого. Тож, заспокойся, зберись і опиши мені, яке воно — те, що тебе так налякало. Спокійно і з усіма подробицями.

— Воно… воно величезне… — видавив із себе юний маг.

— Величезне, як що?

— Як… — хлопець замовк, задумався і трохи нервово відповів. — Просто величезне… Чому обов'язково треба з чимось порівнювати?

— Ну, гаразд, не порівнюй. Скажи приблизні розміри. Два метри, три? Чотири? Вдвічі вищий за мене? Утричі?

Видно було по обличчю, що Метью дуже намагається, але не може відповісти. Конкретизація ставила його в глухий кут. Він кілька разів відкрив рота, щоб видати опис, але так і не промовив жодного слова.

— Еее… ну… гм…

— Знаєш, чому ти не можеш описати чудовисько? Тому що ти його собі уявив, а коли хочеш згадати, що бачив саме, пам'ять нічого не демонструє. Бо його очі не бачили. То був просто уявний жах.

— Я не боягуз! — надувся юний маг. І тільки тепер помітив, що палиця лежить під ногами. Почервонів і нахилився, щоб сховати обличчя. — Але я й справді дуже злякався… — продовжив, коли випростався. — Миколо… Я ніколи раніше не відчував такого страху. Навіть коли в лабораторії все спалахнуло, а я ніяк не міг згадати заклинання гасіння вогню.

— А хто звинувачує тебе в боягузтві? — Знизав плечима я. — Про це й мови не може бути. Просто нас атакували не у фізичній формі, а ментально. Відповідно, ти, як адепт магічних наук, прийняв на себе весь удар. Ну, і ще мій меч. А мене, як чурбака неотесаного, вся ця психічна обробка не зачепила. Мабуть, просто не помітила.

— Ви серйозно? — недовірливо глянув Метью.

— Абсолютно. У цьому випадку маємо, так би мовити, «горе з розуму».

— Ваша високосте, я не можу з цим погодитись… — заперечив хлопець. — По-перше, — метр Ігнаціус говорив про вас із метресою у найхвалебніших тонах… Я випадково підслухав. А тупого, як ви зволили висловитися, чурбака магістр ніколи не похвалив би. А по-друге, — це якщо ви маєте рацію, щодо ментального удару. Виходить, що ви… вибачите великодушно… тупіші за гірників? Їх же це «щось» зуміло пройняти та злякати.

М-да, невдача… Одна справа бути не таким вразливим, як маги, але виявитися тупоголовішим за шахтарів, мені не хотілося.

— Хоча… — Метью потер підборіддя. — Якщо все-таки припустити, що ви маєте рацію… Залишається лише одне розумне пояснення. «Дещо» нападає на групу ворогів всю, цілком. А інтенсивність удару визначає за рівнем сприйняття. Ми стояли поряд, наші аури накладалися, ось воно й помилилося… До речі, це пояснює, чому воно не атакує одразу. Йому потрібен час, щоб принюхатися.

Хлопець ще не домовив, а я вже тягнув його назад у прохід.

— Що трапилося?

— Поки що нічого, — я зупинився тільки після того, як завернув за ріг. — Але уяви, що з тобою буде, якщо воно атакує, вже посилившись на рівень моєї аури? Тому, друже, тобі краще сидіти тут і навіть носа не висовувати. І якщо станеться щось лихе — сам не геройствуй. Клич Ігнаціуса. Правило невтручання вищих магів не поширюється на рятувальні операції та евакуацію сюзерена.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно