Тоні Джадт - Після війни. Історія Європи від 1945 року

Центральної та Східної Європи залишалася дещо невизначеною. Найбільш імовірного сценарію, згідно з яким відроджена Німеччина, по суті, стала б спадкоємицею давніх імперій на територіях, що простягалися від Щецина до Стамбула, ледь вдалося уникнути тільки завдяки помилкам самого Гітлера.

Натомість встановлення російської, а не німецької влади відрізало вразливу східну частину Європи геть від тіла континенту. У той час це не вельми непокоїло самих західних європейців. За винятком німців — нації, на яку безпосередньо вплинув розподіл Європи, але яка була не в тому статусі, щоб висловлювати з цього приводу невдоволення, — західні європейці загалом байдуже ставилися до того, що Східна Європа зникла. Навпаки, невдовзі вони так до цього призвичаїлися, та й у будь-якому разі були такі заклопотані тими дивовижними змінами, які відбувалися в їхніх власних країнах, що їм здавалося цілком природним, що від Балтійського до Адріатичного моря мусить бути непрохідна укріплена перепона. Але для народів на схід від неї, яких, схоже, затиснуло в сірий, усіма забутий закапелок власного континенту з ласки напівчужої Великої Держави, якій і самій велося не краще за них і яка паразитувала на їхніх дедалі менших запасах, маховик історії повільно зупинив свій рух.

Розділ 7

Культурні війни

Ми всі зреклися минулої доби. Я знав про неї здебільшого з літератури, і вона здавалася мені добою дурості та дикості.

Мілан Сімечка

У ХХ столітті кожна дія передбачає й означає обрання певної позиції щодо радянського питання.

Реймон Арон

Я був правий у своїй помилковості, тоді як Ви і Вам подібні помилялися у своїй правоті.

П’єр Куртад (у листі до Едґара Морена)

Подобається вам це чи ні, але створення соціалізму особливе, бо, щоб зрозуміти його, потрібно підтримати його рух та прийняти його цілі.

Жан-Поль Сартр

Люди бувають праві з хибних причин, нічого з цим не вдієш… Страх опинитися в поганій компанії — це не вияв політичної чистоти; це вияв недостатньої впевненості в собі.

Артур Кестлер

Не встигла скінчитися європейська боротьба між фашизмом і демократією, як їй на зміну, зі швидкістю, що дивувала наступні покоління, прийшов новий розкол: той, що розділяв комуністів та антикомуністів. Обмін політичними й інтелектуальними поглядами за та проти Радянського Союзу не почався із післявоєнним поділом Європи. Але саме в ці післявоєнні роки, між 1947 та 1953 роками, лінія, яка відділяла Схід від Заходу, лівих від правих, глибоко врізалась у культурне й інтелектуальне життя Європи.

Для цього були напрочуд сприятливі обставини. Між війнами ультраправих підтримували більше, ніж багатьом хотілося б пам’ятати. Від Брюсселя до Бухареста в полемічній літературі та періодичних виданнях 1930-х років процвітав расизм, антисемітизм, ультранаціоналізм, клерикалізм та політичний реакціонізм. Інтелектуали, журналісти й учителі, які до і під час війни висловлювали фашистські чи ультрареакційні погляди, мали серйозні підстави для того, щоб після 1945 року емфатично доводити свій новонабутий статус прогресистів або радикалів (або ж поринути в тимчасове чи тривале забуття). Оскільки більшість партій та видань фашистського або навіть ультраконсервативного спрямування тепер у будь-якому разі перебували під забороною (за винятком Іберійського півострова, де було навпаки), публічні виявлення політичної прихильності обмежувалися центром і лівим крилом політичного спектра. Праві думки та погляди в Європі опинилися в тіні.

Але хоча у змісті публічних текстів і виступів після повалення Гітлера, Мусоліні та їхніх послідовників сталися приголомшливі зміни, тональність залишилася такою самою. Апокаліптична наполегливість фашистів; їхній заклик до насильницьких, «остаточних» рішень, ніби справжні зміни могли постати лише через докорінне руйнування; відраза до компромісу й «облудність» ліберальної демократії, а також захоплення маніхейськими альтернативами (усе або нічого, революція або занепад) — усі ці спонуки могли незгірше нагодитися лівим, і після 1945 року так і сталося.

Переймаючись нацією, занепадом, жертвами та смертю, міжвоєнні письменники-фашисти оглядалися на Першу світову війну. Інтелектуальна лівиця після 1945 року також була сформована досвідом війни, але цього разу крізь зіткнення несумісних моральних альтернатив, які виключали будь-яку можливість компромісу: Добро проти Зла, Свобода проти Поневолення, Опір проти Колабораціонізму. Звільнення з-під фашистської або нацистської окупації широко вітали як нагоду для радикальних політичних і суспільних змін, можливість обернути воєнне розорення на революційний переворот і почати все спочатку. А коли, як ми побачили, стало здаватися, що цю можливість змарнували і загалом відновилося «нормальне» життя, зраджені сподівання досить швидко перетворилися на цинізм — або ж призводили до ультралівих поглядів у світі, який знову розділився на непримиренні політичні табори.

Післявоєнні європейські інтелектуали поспішали і не терпіли компромісів. Це були молоді люди. У Першій світовій війни загинуло молоде покоління. Але після Другої світової війни із суспільної сцени зник здебільшого прошарок старших, скомпрометованих людей. На його місці постали письменники, митці, журналісти й політичні активісти, які були занадто молоді, щоб пам’ятати війну 1914‒1918 років, але яким кортіло надолужити роки, втрачені впродовж війни наступної. Їхнє політичне виховання тривало в добу Народних фронтів й антифашистських рухів; тож публічного визнання та впливу, часто за свої воєнні звитяги, вони досягли в незвично ранньому, за європейськими стандартами, віці.

У Франції Жану-Полю Сартру було сорок, коли закінчилася війна; Сімоні де Бовуар — тридцять сім; Альберу Камю, найвпливовішому з них усіх, — лише тридцять два. Зі старшого покоління тільки Франсуа Моріак (який народився в 1885 році) міг змагатися з ними у впливовості — завдяки тому, що його репутацію не заплямували минулі зв’язки з Віші. В Італії з попереднього покоління публічних осіб лишився тільки неаполітанський філософ Бенедетто Кроче (народився в 1866 році). У постфашистській Італії Іґнаціо Сілоне, 1900 року народження, був одним із найстарших серед впливових фігур-інтелектуалів; романісту та політичному коментатору Альберто Моравіа виповнилось тридцять вісім років, редактор та письменник-комуніст Еліо Вітторіні був на рік молодший. У Німеччині, де симпатії до нацистів і війна найбільше вдарили по публічних інтелектуалах та письменниках, Гайнріху Бьоллю — найталановитішому з нової самосвідомої генерації письменників, які через два роки після поразки Гітлера згуртувалися, щоб створити «Групу 47», — коли закінчилася війна, було лише 28 років.

У Східній Європі, де інтелектуальні еліти довоєнних років скомпрометувало захоплення ультраконсерватизмом, містичним націоналізмом чи ще чимось гіршим, соціальний ліфт молоді був ще більш промовистим. Чеслав Мілош, який опублікував свій впливовий есей «Поневолений розум» у 1951 році, коли йому виповнилось лише сорок років і він уже перебував у політичній еміграції, аж ніяк не був винятком