Віталій Юрченко - Пекло на землі, Віталій Юрченко

Над головами, в ухах гула їхня тисячоголосна пісня. Залазили поза шию, за одежу й кусали немилосердно.

Десь по півдні випала площа сухостою. Спробували обійти, але ширини – краю не видко. Полізли нею.

Намучилися ж ми! Зробили протягом трьох годин ледве півкільометра. Перескакуючи з колоди на другу, я вклав був ногу між гіляки так, що Рибченкові довелось при самій нозі рубати гілляку.

Були вже десь на половині. Обходили здоровенну вивернену сосну. Тільки я – передній пройшов верхом по стовбору і став спускатись коренем на діл, як звідтіль піднявся здоровенний ведмідь. Глянув я на його блискучі очі й захолов у німім перестрасі.

Медвідь видивився на мене мишачими очима. Я чекав в отупінні, заперши дух, втративши помисл. Мороз шкрябав по тілі, ніби медвідь почав мене краяти своїми пазурями. На щастя, він фукнув, ніби сердився, що нема з ким діла мати, крутнув головою й, тихо-ледачо коливаючися низьким задом, поліз у гущавину. Я машинально перехрестився. Цей знак (його не виконував років з 6) інстинктовно виявив мою радість-полекшу.

Кілька хвилин сиділи ми на дереві й прислухувалися та вдивлялись, куди мишка посунув, щоб не налізти на нього вдруге, бо як розсердиться…

Нам відомо було, що ведмеді не чіпають, коли їх не дратувати, не лякати. Але звідкіль його відгадати, коли він у добрім гуморі? Краще його не бачити, зійти з очей.

Ми звернули в протилежний бік і що є сили й спритности стали скакати з дерева на дерево та перелазити поміж ріща.

Сухостій минули й ступили в страшенно густий молодняк. Ставало темно, як у льоху: не видко ні світу, ні хоч найменшої доріжки, ні один одного. Лише спереду в далині прорізувалася одинока смуга неба; вона свідчила, що або гущавина кінчається, або якась прогалявина. Не відступаючи один від одного ні на крок, пустились в ту гущавину.

Йшли, як у катакомбах, дряпались, рвали одежу, тряслися, щоб не зблудити, щохилини дивились за прогалявиною, як за провідною зіркою-порятунком.

Аж по трьох годинах вийшли ми з густоти, як з глибокого льоху, й спускалися в долину до річки. Вона широченна й бистра, на жаль, тече в протилежний нам бік. Попробували – глибока коло берега. Перекидати речі і в плав… Але Рибченко не вміє плисти. Стали думати: сплав робити – нема з чого, рубати балани – багато праці й небезпечно. Пішли здовж річкою…

Аж під вечір, знеможені до останку, побачили щось, ніби перекладину здовж річки. Зраділи. Постягали кілька деревин і пустили їх річкою. Вони зупинилися на перекладинах і створили нам місток. Пішов я легший, підпираючись довгою палицею. Річка бистра, глибока і втопитися, як слово мовити. На другому боці була досить велика прогалина, а беріг крутий, скакати на ризико й намочитись не хотілось.

Вернувся. Приволокли ще два балани й пустили на другий бік. Я притис їх до берега і перейшов удало, замочивши лише черевики. Натомість Рибченко мало не загинув.

Пройшов він до половини безпечно і вже перекинув мені на беріг плащ та сокиру. Щойно простягнув ногу на останній балан, як він – чи під вагою, чи з необережного руху – перекрутився, а Рибченко мелькнув у воду. Я й незчувся, як за ним тільки бульки стали. За хвилю він вигулькнув на кілька кроків за містком, де я ніяк не сподівався, в розпачі вигукнувши матірний звук; і знову впірнув.

Я знепритомнів, не знаючи, як рятувати. Несамовито кинувся за течією переганяти, в надії, що вигулькне. Скачу – дивлюся, – вигулькнув. Подав йому палицю, – забовтав, не хапає, знов пірнув. Біда! Захлиснеться.

Розум не думав – рішив сам інстинкт почуття до потапаючого приятеля. Скочив ще кілька кроків і шобовсь у воду. На щастя, попав Рибченка за плече і враз підніс.

Він, запирханий, у забутті вхопився так мені за руки, що не давав змоги плисти до берега. Я бовтався, тримався на ногах і щосили кричав, пручався – пусти за руки, хапайся за плече. Він не розбирав і зціплював мені руки, як задубілий мертвець.

Минуло, мабуть, хвилин з п’ять, поки я всіми способами фізичних змагань визволив руки і, втомлений та перестрашений, дотягнув Рибченка до берега. Варт було лаяти його, але радість, що залишився живий, зм’ягчувала все.

Відбігли в ліс, попали на просіку. Ознака, що десь близько є люди. Кинулись нею, хоч був вечір. Йшли довго й швидко; попідбивавшись, поспали, відпочили й знову. Сонце підбадьорувало, що вірно йдемо.

Але зранку просіка стала вужчати й скоро й зовсім зникла. Знову стали чапати манівцями. Небо вкрилось хмарами, й сонце рідко показувалось. Кілька разів зміняли напрямок, не певні, чи добре йдемо. Пройшли гущавину, минули малу площу сухостою, вступили в болотисту низину, що переходила в багно, а серединою знову річка, хоч вузька. Кілька разів пробували добратися до неї, але вертали, по пахви, грузнучи в болоті.

Довгенько йшли понад річку. Вона завертала в протилежний бік. Це розходилося з нашим напрямком, тому рішили перейти, що б там не було. Видивились найвужчу смугу болота й гайда. Рибченко як тяжчий пішов перший. Тремтіла в мене душа, як він погруз у коліно за другим ступнем. Затрівожилось серце, коли за четвертим кроком він не міг витягнути ніг і стряг у дряговині.

– Вертайсь назад, – кричу, а він смикається й грузне. Біда та й годі! Затупав я на твердому, а Рибченко грузне й кричить, щоб рятувати.

– Сокиру кинь, – гукнув йому і кинувся рубати довгу соснину.

Подав сосну, засмикав, та лихо: ніг витягнути не може. Один чобіт іде – другий скидається. Шарпнеться наверх – чоботи не пускають. Вхопиться за ногу – не може втримати соснини. Сміх і сльози лили, вовтузячись в багні, як болотяники.

По добрій годині, виморені, як чорти, виходили на беріг, кленучи Усевлон. Пішли знову понад річку. Баговинню не було кінця й краю.

Смеркало, а ми йшли. Сил не ставало, а ми борохтались заболочені, мокрі до рубця, в надії вийти на сухе й спочити.

Рибченко категорично відмовився далі йти і не міг, хоч би тут і померти. Я просив, доводив, що в болоті мука, а не спочинок, даремно мерзнутимем, не заснемо.

Три рази присідали відпочивати. За четвертим Рибченко схилився й ноги витягнув. Я занепокоївся. Ніч пропаде в болоті. Зі сльозами упрохав Рибченка. Пішли на невимовну радість нашу, недалеко на горбку, побачили копицю сіна, а коло неї колибу. Десь зник інстинкт самоохорони, і ми всунулися в неї, як у власну хату. Радощам не було міри. В колибі сухого сіна в коліно.

Ощасливлені такою нахідкою, пороздягалися, повикручували одежу, підкусили й заснули перший раз за сім днів утечі в людяних умовах на пахучому сіні, вкрившись ним. Заснули рівним, здоровим сном.

Вже сонце підбивалося високо, як я прокинувся й приємно витягався на