Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз

— А звідки починати? — запитував заклопотаний Панцьо.

— Від набою просто поперед нас аж до порташа, — кепкував Петрицьо.

Мандат заступився за Панця.

— Не дозвольте над собою насміхатися, дідику, а ви, Петрицю, не знущайтесь, бо ще втопиться у болоті.

Та Панцьо вперся, взяв букову лопату і мітлу:

— Для мене болото не новина, я намазюкався на війнах, на еґзецирках, ходіть, хто хоче.

Фока відмовляв, хоч поки-що не забороняв, зрештою Панцьо, не зважаючи ні на кого, потупотів до лісу, а за ним нечисельні робітники, троє братів Кочерганів, Іванисько, Біриш і Цвилинюк пішли без запалу, але з лопатами, і хоч неохоче, та все ж поспішно, немов на порятунок, а не на роботу. Інші, що були зайняті миґлами, навіть не звертали на них увагу. Що лиш добровольці прибрали коло набою трохи снігу, то відразу мацькота стріляла знизу, мов болотне джерело, а відкрита джеґа зсувалася на них ліниво, але невпинно. Відкидаючи завзято болото, хитаючись від утоми, Панцьо вражено сказав:

— Треба б волів запрягти до снігового плуга і так згортати болото.

Старий Кочерган муркотів знеохочено:

— Але чотири ноги глибше погрузнуть, ніж дві, і буде по волах.

Цілий день копали дарма. Очистили значний шмат лісу, але до найближчого порташа не добрались. У розпачі Панцьо так змагався з болотом, що зламав лопату, яка відразу ж втонула, а березова мітла перетворилась на болотяного чохла. Без потреби рятуючи лопату, він загруз у болоті по коліна, потім ще вище, і нарешті, ув’язнений у ліниво пливучій мацьколі, він почав нестримно зсуватися вниз. З труднощами до нього дістався Іванисько з дома молодшими Кочерганами, але й вони загрузли. Сам Іванисько, немов дивом вирвався з болота, але не зміг допомогти іншим. Обидва Кочергани і Панцьо, попри смикання западаючи в липку пащу, хитаючись та тримаючись за руки, повільно зсувалися. Із болотної джеґі булькотіли і хтиво глипали жовті баньки лісових чортів, а з мацьколи сичали їхні смішки. Іванисько так засвистів, що аж дірявило вуха, а інші розпачливо кликали на допомогу. На це з порятунком прибігли від миґли чи від гаті найсильніші і найзґрабніші, серед яких Матарга і Мандат. Не влазячи самим в болото, вони вишикували чергу, тримаючись за руки, і витягнули тонучих за допомогою гужв. Врятували й Панця, залишаючи мацьколі на пожертву його віковічні шлапаки, щось типу черевиків, названих через подібність до кривих саней — ґренджоли. Занесли Панця босого. Вимазалися, як ніколи раніше, а коли повернулися до колиби, розізлений Панцьо марудив далі, що самі великі панове не скуштували найсмачнішого, а йому це не в новину. Вони сушилися коло ватри, переодягалися, як могли, ніхто з них не відповідав Панцьові, тільки старий Кочерган втихомирював:

— Чоловіче, лишіться, це понад людські сили.

Панцьо дзявкав:

— Коли be-befel, то до всього є сила, а коли з охоти — то бачите як, я вже знаю.

— Але ж нащо, — переконливо пояснював Кочерган. — Йде така вітряна мітла, такий вогняний плуг, що попри них ми разом з селами ні до чого.

— Яка там мітла і який там плуг, — скривився Панцьо.

Кочерган говорив голосніше:

— Сонце, весняна злива, вітер.

— Це просто щастя, Панцю, що ви не воювали з мацьколою на Рабинці, бо програв би пан цісар, — підколював Петрицьо.

Панцьо сумно махнув рукою, замовкнув. Залишити ліс для спокійного конання, аж поки злива його прополоще, аж поки вітер висушить, аж поки сонце вигріє, аж поки вибух нової зелені вкриє трупи і гроби лісу — ось що залишалося колибі.

Фока заявив:

— Мазатись, то мазатись. Але з користю і у свій час! Зараз час для гаті. От вам і befel.

Гаті і тальби

Таке було слово: був час для гатей, поки ще розклеєне земля над потоками — піщаник чи мул — ще не застигла наново від суші. У Савіцького засвітилися очі, він потягнувся по цимбали і відразу ж побратими та товариші закричали, попросили, щоб заграв круглєка, і заспівали новий рвучкий круглєк:

Хто ризи стелить — наш панич-рись,

Хто ж нас веселить — наш панич-рись,

Хто кладе гаті — наш панич-рись,

Хто нам заплатить — наш панич-рись.

— Махай, махай, — заскреготів у пориві старий Кочерган.

— Махай, махай, — заричав Матарга.

— Махай, махай, — загуділо весняно у колибі, а Панцьо вже не мав чого марудити.

Очищено до кінця від каміння русло Рабинця, зміцнено його спереду валунами і затамовано. Потім сплетено щільні зв’язки із протесів, наставлено цілу дивовижну твердиню з дерева і укріплено її каменями, щоб вся вага затамованої води утримувалася тим дерев’яним чолом. На щастя, потік Рабинець, хоч і розбивав відлуння по стрімких берегах, та самих берегів не порушував. Статечний, не надто повноводний, без непередбачуваних притоків, ніби бездонна риза тримав у ризах свої води. Лісисті схили, а внизу скельні стіни, захищали його від зсувів ґрунту, а потужна мережа мохів, яка змогла ув’язнити воду від найряснішої місцевої зливи, захищала від повені.

Вже іншим був Попадинець: заманював пласкими доступними берегами, з лагідним муркотінням, підстерігав разом з дюжиною помічників, які солодко дзюрчали, — вод. Його басейн — широкий, притоки неосяжні, а наповнювані підземними водами, ще й непередбачувані. Через це було не тільки викопане озерце аж до кістки, тобто до скалистого дна, але й обнесено його валом з застигаючого намулу, та перш ніж поставити дерев’яну загату, було закладено його валунами, скріпленими таким же намулом, залишаючи все ж знизу отвір для спуску води. Цю глиняну і кам’яну оправу гаті зміцнили ще й триповерховими кашицями, а тільки потім встановили гать з дерева висотою у чотири чоловічих зрости.

Як тільки луснула зима, щоночі стріляв лід на всіх болотах Попадинця, неначе шеренги стрільців, розставлених у засідках при полюванні на звіра. Потім притоки загули грізно, брудні вали скочувалися до Пападинця, перевертаючи перешкоди, зносячи гнилі колоди і запори з глини. Та мохи швидко стрясли сніг, льоди розтанули, мутна вода проясніла, а притоки Попадинця, розчепірені широкою та плиткою мережею на плоскогір’ї пущі, знову замаскувалися якнайтихіше. Затягнулися, ніби й не народжувались з підземних вихлюпів, ніби не розгулювалися щойно, ніби це не вони беруть участь дещо нижче у гучних габах і гуках Черемошу, ніби збираються навічно заціпеніти у сонних болотах. І тільки пласкі, жовто-тлусті жуки, звані плавцями, плюскалися на принишклих колодах, тільки форелі срібно порскали поміж чорнобережжям. Після вирівнювання поворотів, як вдалося, після поглиблення в міру можливостей, притоки знову пригадали собі свій рід, задудніли в’юнкою погрозою материнських підземних вод. По ночах вони навіть непокоїли схлипуваннями, зойками, неначе болісно тягнули