Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз

води на допомогу з самого пупка землі. Але на всіх них чигала викопана яма, спільна гать. Вони вливалися покірно, а людям здавалося, що цієї ями вистачить для всіх вод, які підкрадалися. Гать заповнилась, води тихнули.

Тимчасом Цвилинюк разом з Савіцьким і Кочерганами збудували над кожною гаттю для керівників сплаву, званих гатярами, криті дашками криївки. Це були восьми-сторонні альтанки з кругляка, відкриті від половини аж по дах. Восьми-спадистий дах кожної альтанки, кожен із двома покровами, верхня з котрих, як фалда піднята на висоту долоні, заходила на нижню, було увінчано нагорі куполом і завершено хрестиком, як на капличці. Для кожної альтанки Цвилинюк вирізьбив по одному яворовому хрестові і помістив кожного в куті, немов вівтарчик. Всередині і зовні бігли вздовж стін суцільні лавочки з опертям. Від опертя вверх аж під дах простір був відкритим так, що ті, хто сидів всередині і зовні, могли між собою розмовляти.

Відразу ж приготували дараби, зв’язуючи гужвами і линвами нерозрізані, цілісні стовбури молодих смерічок, підбираючи по однаковій довжині кругляки для кожної тальби, тобто — фрагменту дараби. Зв’язували міцно, але вільно, задля того, щоб несені водою колоди могли плавно підскакувати на підводному камінні. Крім того, колоди тоншими носами складали вперед тальби, підрізаючи їх знизу до рівного, щоб без зачіпання каменів вони легко прослизали, не збиваючись з напрямку. Обидва зовнішні стовпи кожної тальби Савіцький ще й зчепив залізними клямрами, поєднуючи їх дротяною зв’язкою задля того, щоб вони зберігали цілісність при потрясіннях.

Прийшов день, коли гаті наповнилися водою, і Савіцький наказав спустити воду для проби у присутності всього бутину. Вода хитро засичала, потім загриміла, розпогодилася і розспівалась. Під музику води бутинарі заспівали на два голоси новий круглєк.

Хто ж син ковальський — наш панич-рись,

Удови потіха — наш панич-рись,

Залізо гне в пальцях — панич-рись,

Серцем, а не міхом — наш панич-рись,

Роздув бажання — наш панич-рись,

Має золоті ручки — панич-рись,

Очі суворі — наш панич-рись,

Без злого слова — наш панич-рись,

А нагнув словом — наш панич-рись,

Бутин готовий — наш панич-рись,

Хто ж складає тальби — наш панич-рись,

А Богові хвальби — наш панич-рись,

Хто свердлить скали — наш панич-рись,

Хто грає на цимбалах — панич-рись,

Хто заграє водам — наш панич-рись,

Сплавить нас додому — наш панич-рись,

Здорово і молодо — наш панич-рись,

Грай-співай, водо, — наш панич-рись,

Попливе у славі — наш панич-рись,

У славі залишиться — наш панич-рись.

У короткому житті панича-рисі гать була ще більшою перемогою, ніж риза. Ми старі, коли бачимо молодість, похилену над тією мутною хвилею, що хлюпоче з джерел долі — над майбутнім, відводимо очі. Неохоче думаємо про те, що молодість така, яка не зазнала й хвильки відпочинку, ані іншого задоволення, крім бурхливої надії задля надії, може швидко вичерпатися.

Гаті стояли золоті, новенькі, над ними альтанки-каплички, під ними дараби, що носами винюхували водяні шляхи. Бутин вдався до останньої дощечки, до останнього кілочка. Лише будівництво тартака відклали до осені.

Ordnung[62]

Якби Фока найняв для робіт наставника, ба, підбурювача, немовби острогу проти лісового сну, то не знайшов би кращого від того, який сам появився. Хоч все і вдавалося, хоч гать успішно і поглиблювали, хоч загати й зростали, а води назбирувалися, то ніхто інший як Панцьо кожного ранку, а ще більше ввечері марудив і провокував:

— Ого, шкода праці, все пропало, нічого з цього не вийде.

Цим він більше ефективно заохочував працювати всупереч, ніж якби заклинав, закликаючи до роботи, і обіцяв золоті гори. Від весни Панцьо, якийсь більше неспокійний, дратувався будь-чим, а навіть сам чіплявся. Любив полякати невідомим чи двозначним слівцем, часом навіть жваво зачепити когось якоюсь приманкою, але не хотів пояснювати, немовби для того, щоб цікавіть ятрилася, наче ранка. Тоді висміював зверхньо бутинарів, ніби це вони були якимись приблудами, а він міцним ґаздою на своєму подвір’ї. Та переважно всіх смішив. Адже той чи інший, кому цього вже було забагато, гаркнув на дідугана, а Матарга бурчав, що оскільки той вже перезимував, то можна було б йому щось там капнути, заплатити якусь копійчину, та й нехай би йшов собі з Богом горщики латати.

Фока не погоджувався:

— Пригодиться, нам такий потрібен, як чорт Богові.

Старий Кочерган жваво підтримував:

— Так, так. Чим більше той дорікає і покривляється, тим краще Господь поправить. Потрібен.

Увечері після пробного запуску гаті Фока весело звернувся до Панця:

— Ну, що ж, гаті виграють, порядочок?

Панцьо махнув рукою з капітуляцією і зізнався:

— Це називається «орднунґ», а від цього найбільший страх.

Фока посміхнувся.

— Боїтеся повені? Коли гать в порядку, то немає чого боятись.

Панцьо зірвався, наче поранений, збудився незрозуміло.

— Чоловіче, — крикнув він, — хай усе буде. Повінь, вогонь, холера, чорна смерть, червона смерть, аби лиш не орднунґ.

— Але орднунґ — це ані страх, ані холера. — наполягав Матарга. — У фельдкомпанії щоранку пан фебель кричить: «Ordnung mus!». Що ви нам тут плетете?

Панцьо заспокоївся, продовжував:

— Військо — це ніщо, це тільки початок, це навчання для того, щоб хопити вас усіх за чуприну. І бутин теж.

— А яке це має відношення до гаті? — запитав Фока.

Панцьо стояв на своєму і таємничо сказав:

— Ви їм стелите дорогу, замість того, щоб сховатися в дупло, приманюєте бутином. І вони вас схоплять.

— Хто вхопить? як? чим? — знову весело сміявся Фока.

— Поскладають голови рівненько, пошаткують, у бочку на віки і буде з вас квашена капуста.

Фока сміючись, недбало махнув рукою, а Панцьо вичекав, запхав руку за пазуху і, неначе дістаючи щось звідти, прошепотів таємничо і голосно:

— Egalitè[63].

— Яке це? — запитав Мандат.

Панцьо уважно приглянувся до нього, знову вичекав і ще заявив:

— Така брага, смола ріденька, спочатку страшно хочеться пити, а потім стає огидніше, ніж би ти жлуктав стару гноївку.

— Дають військовим чи цивільним? — питав Мандат.

— Усім, аби лиш пошаткувати.

— Солодке чи гірке?

Панцьо відкрив рота, кривився з хитрою посмішкою.

— Ви-виглядає жирно, ну, смола, а скуштуєш — добре, легше від води, зате страшний сморід у роті віє, все життя хочеться ригати.

— То для чого п’ють? — допитувався Мандат.

— Го-гооо, хай би хтось не випив, то його відразу б — у libertè[64].

— А це що?

— Установа для зрізання голів, ґудзик потягне — панц-панц! — пошаткований гладенько.

— А хто шаткує?

— Ірод урядовий, йому платня пливе за це, як вода, а ще за кожну голову додатково. Це називається…

— Але у нас про таке