Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз

у колибі, а в стайнях не його худібка щоб дихала і годувалась, а щоб засинали вічним сном, приписані навічно зимі її піддані і її закостеніла худоба. Вже тримала світ в оковах, але й далі заковувала наново. Раз і вдруге замахнулася на ватру. А коли на противагу день у день сонце роз’яснювалося на ціле небо, то кидалася весь час і на саме сонце. Але стій! перейшла всі межі, перебрала мірку і вичерпалися її біло-сині потоки і їхні чорно-нічні джерела-запаси. Весна раптом перемогла.

Отож, однієї ночі страшно загуділо і, немов задля зруйнування колиби, на неї звалився десь зверху пласт вітру. Вдарив, всівся, мов ошалілий від голоду яструб на осиротіле куряче яйце. Колиба затріщала, застогнала, а льодяний покров, який неначе шкіра приліпився до даху, коротко стрелив, відірвався і розсипався із скляним дзенькотом. Всі зірвалися зі сну на рівні ноги. Як встали, так і вибігли на двір. Це тріснула зима. Вільхи вздовж потоку в чорній шерензі затріщали сухим придушеним хихотінням. Дмухало гаряче, грізно з віддаленої печі. Люди були безсилими, колиба беззахисною, вже навіть сніг не захищав. Занурені в зиму, вони не сподівалися вибуху весни, вирвані зі сну зрозуміли одне, що цей вітер, який заливає потопом тепла, що вигукував сотнею, сотнями зухвалих посвистів, — він не тільки марою страшить, не знаками, як той зимовий, коли чигає, налетить, заморозить чи ні, щезне і далі собі чигає. Бо навіть коли зимова буря висушить морозним подувом дихання, коли перетворить світ на камінь, то якщо й відразу не заморозить, то прожене все живе до нори, або принаймні у своїх кам’яних брилах залишить нори для сховку чи для сонного вмирання. А цей гарячий не тільки душив і стискав серця, а наближався такою з’явою, як аркан, що його танцював і висвистував рій розбійників. Перевертав світ відразу від основ. Перед лицем цього страху, згадуваний страх — це старий побратим, а уявний страх — це люба няня, що змінила голос, обмоталася хусткою, щоб полякати нестерпну дитину. Зате страх на яву, коли вже не видно іншого захисту, є приязним принаймні в тому одному, що шепоче: втікати!

Новий страх, весняний, охопив бутинарів, наче протверезіння: чи гаряча буря розвалить колибу, розметає ватру, роздмухає пожежу чи повінь, захопить худобу, порозганяє людей без знаряддя, а навіть і без штанів? Чи нажене звідкись новий наліт, мстивий наліт зими?

Через три дні гарячий вітер припинився, упродовж тижня сніг раптово розтанув, навіть земля почала розмерзатися. Вже й потоки переливалися через береги жовтою муттю, яку вибілювала піна, сколочена швидкими водами. Ночами вони горлали найгрізніше, добираючись до горла вільхам. Та все ж стовбури вільх, хоч і омиті бурхливою водою, зуміли захистити володіння свого роду. Щоправда, старі вільхи, які проростали по кілька, чи навіть по дюжині з одного кореня, і часто були скупчені по три, по чотири на малих купинах, коли їх підмивала постійно вода і вдаряли об них брили, то вони розривалися з постріло-подібними шепотами, притулялися одна до одної, хилилися, а потім з тріском падали. Але хоч і підхоплені хвилею та заліплені намулом, вони все ж, взаємно переплітаючись, не покинули рідних місць. Навпаки, зводячи безладні загати, зупиняли швидкість води, наказуючи тим розливатися у озерця. Завдяки цьому ті вільхи, котрі врятувались, особливо кущі вільхового молодняку, збиті в гущавину, попри те, що були затопленими, стояли безпечно, всмоктуючи про запас воду всією розгалуженою мережею коріння і м’яким підґрунтям купин. Викликали повінь для більш буйного весняного розросту. Чи для колиб і для людей вони теж збільшили небезпеку затоплення? Правда, вода, вишукуючи якісь круті улоговинки і старі русла, продиралася струменями і оточила поселення, як півострів. Тому ночами була сторожа біля вогнищ перед колибою і біля миґол. Принагідно теж будували кашиці, щоб стримувати воду.

Колиба втрималася, вода її відразу не відтяла, але невдовзі доступ до лісу став важким, а потім і зовсім неможливим. Оточений водою, обжитий і ретельно стережений півострів роївся від худоби, клубочився людьми, а пуща, хоч і була поваленою, та тим більш затято, ба, скажено, захищала півострів, немов розчавлена ядовита потвора, яка хоч і глибоко захоплена смертю, з останків потужного тіла вже калічить не зубами, а кістьми, пробитими через розплутану шкуру, і не лапами чавить, а душить петлями випущених кишок, заливає жовтою юшкою і калом. Тільки на небагатьох висунутих у яр стежках ще тримався «набій», тобто сніг, міцно втовчений стяганням колод і притоптаний ногами. Але, починаючи від осовні, тобто від очищених вирубкою сонячних лужків і схилів, лилися з лісового трупа закалюжені липкі нутрощі, затоплюючи жахливий смітник джеґі, тобто лісових відходів. У порівнянні з таким бездоріжжям, навіть крізь найбільш збиті гущавини молодняку легше було продертись, через всі ці смерекові чигри і туршєки, букові і яворові гущі або ялівцеві чи мішані джемори, пружні і завзяті, часто колючі, вони, правда, нікого не пропускали, але поступалися перед сокирою і становили острівці суші, пристанище від болотяного потопу. Та відколи вирубали молодняк на курені і на підстилки, то таких острівців поблизу колиби було небагато. Всього лиш кілька кроків за півостровом, а далі тільки крок чи два від набою, то купчастий сніг обліплював ноги брудними брилами і затягав до ще більш несамовитої флєґи, каші із водянистого пожовклого снігу, змішаного знизу з мацьколою напівзамерзлого лісового чорнозему. Відійти від набою було важче, ніж взимку від стежки у найгіршу заметіль, а можливо й більш небезпечно. Вриті у флєґу і загорнуті глибоко у ній залишки джеґі, потрощені ломаґи, грубі коренища, тобто корняги, рештки потужних відземків, тобто штовбури, гниючі вже спорохнявілі і заново намочені сплетені віверниці, тобто фрагменти вивернутих коренів, тільки й чекали, щоб засмоктати, щоб зненацька влупити по голові, вибити око, вхопити ногу і зламати, чи щонайменше сильно поранити.

Коли робітники спустили рештки дерева, доступного від набою, то спробували хоч якось дістатися до найближчого порташа, загрузлого в болоті. Намарно! Глибока флєґа і мацькота, невідомо з дном чи без дна, і затоплена у ній джеґа, заблокували доступ з іншою суворістю, яка була ще більш сувора, ніж недавно ще сковані морозом снігові могили, щільніше, ніж сама ніч.

Панцьо, який зазвичай з недовірою підсміювався, тепер переживав.

— Він взявся за вас, як не сіркою, то болотом, го, го, я це знав відразу.

— Хто? — запитав вражено Петрицьо.

— Хе-хе-хе, той, що всюди. А тепер вже пропало, і до чого все це?

Один чи другий заспокоювали, а Петрицьо відплачував Панцьові:

— Візьміть мітлу від спузи і виметіть