Міша Селимович - Фортеця, Міша Селимович

Навіть сказав йому щось, я не запам'ятав що, але знаю, що це були якісь гарні й доладні слова, мовляв, йому дуже приємно і це велика честь для нього, чи щось подібне. І саме через те я вирішив взагалі не вставати, зачеплений Махмутовою поведінкою, його сумним переродженням, яке проглядало в усьому, вражений його зовнішньою догідливістю і справжньою самовпевненістю, найнезбагненнішою з усього, що Махмут міг вигадати. Ні, він не вигадував, він став таким. Він уже більше не буде вигадувати, І тут мені спало на думку, що така моя поведінка непристойна і що цим я кидаю виклик не Махмутові, а Авд-азі, причому безпідставно й по-дурному, і я підвівся невпевнено й сів, потім знову підвівся й сів, доки Махмут, як наречену, вів Авд-агу до дивана. Від цього мій настрій зовсім зіпсувався, а моє смішне вставання ще раз переконало мене, що в звичайних випадках найкраще робити те, що й усі, якщо не хочеш зробити того, чого ніхто не робить.

Жаль, що я не можу відразу піти, це було б нетактовно й грубо з мого боку, і, можливо, я знову кілька разів ішов би й повертався, як недавно схоплювався й сідав. Найгірше те, що людина, зробивши одну незначну помилку, починає низати їх, як намистинки на нитку. Ніщо так не боїться самотності, як помилка.

Найменша можливість, що помилюся, якщо буду мовчати.

Мовчав і комендант Авд-ага.

На щастя, говорив Махмут. Він розповідав те самісіньке, що й мені, навіть тими самими словами, не зважаючи на те, що я слухав його (раніше він би не допустив цього): як побілили, як прибрали гамазей, які меблі він тут поставив, про мишей, про кількість зерен в одній оці, про збитки, про котів і користь від них, яку визнав навіть сам Осман-ага.

Я ледве стримався, щоб не розсміятися, коли Авд-ага запитав, хто такий Осман-ага. Тільки він запитував без гіркоти й насмішки, як це робив я, він справді не знав, хто такий Осман-ага, бо Османа ніхто так не величав.

Махмутова розповідь була нецікава й нудна, тим більше слухати його вдруге було просто нестерпно, а ці стіни слухатимуть його щодня, я ж — ніколи більше. Але зараз ця втомлива балаканина мала певний сенс, чомусь служила, відганяла гнітючу тишу, яка нас могла затопити.

Я уникав погляду Авд-аги, вдаючи, ніби уважно слухаю Махмута. Він теж мовчав і слухав. Хоч навряд чи слухав, очі його були втуплені в жаровню. Мовчав він важко, глухо, пригноблююче, недобре і, як не дивно, засмучено. Справді, засмучено!

Звідки міг узятися сум на обличчі в цього чоловіка, який навіть за вбитим братом не сумував, у якого нема ніякої рідні, бо йому ніхто не потрібний, для якого служба — це і дружина, і діти, і любов? І все-таки туга й пригніченість прозирали з його очей, постави, із кожної риси обличчя, як і в будь-якої іншої людини.

І чим більша мука відбивалася на його обличчі, тим нижче падала його голова, та коли здавалося, що він ось-ось засне, він раптом підняв руку посеред Махмутової розповіді й зупинив його, навіть не дочекавшись кінця речення про котів і мишей.

Махмут, не збентежившись і не злякавшись, покірно замовк і став спокійно чекати, що той скаже.

Авд-ага запитав тихо:

— Чому Осман дав тобі це місце?

— Він знає, що я чесний і працьовитий. Тому й дав мені це місце.

— А чому не взяв його? — Авд-ага показав на мене. — Він, як і ти, не любить працювати, але принаймні чесніший за тебе.

— Негаразд минуле згадувати, Авд-аго. З кожним усяке траплялося в молодості, і я за це сповна заплатив. Чого ж ти про мене судиш по тому, який я був, а не по тому, який я став?

— Який ти став — я цього не знаю. Не знає й Осман. Який ти був — це я знаю. Знає й Осман. Чому ж тоді він дав тобі це місце? Ти ж навіть не торговець.

— Знаєш що, Авд-аго, — сказав Махмут тоном людини, яка знає собі ціну і яку грубо принизили. — Ти запитай про це Осман-агу, а не мене. Він краще знає.

— Якщо треба буде, і його запитаю. А зараз питаю тебе. Чому він дав тобі це місце?

— Відверто кажучи, твоє запитання образливе.

— Не знаю, образливе чи ні, але мені треба це знати.

І вони замовкли.

Махмут почав розтирати свою хвору ногу, страх і кривда завжди нагадували йому про неї.

Авд-ага сумними мертвотними очима дивився на Махмута, безперечно, шкодуючи, що голова в нього не скляна або що не може розбити її, щоб у Махмутовому мозку знайти відповідь на запитання, яке привело його сюди.

Ні один, ні другий, видно, нічого не знали. Махмут був упевнений, що йому поталанило — знайшлася людина, яка нарешті відкрила його торговельні здібності і дала йому відповідне місце. Усякий інший здогад, який би він не був, для нього образливий, та й нічого іншого він не міг собі припустити. Авд-ага ж, навпаки, думав, що тільки останній дурень ні з сього ні з того міг узяти Махмута до себе на службу. Осман не дурний; у такому разі, повинна бути якась причина для такого нерозумного вчинку. Яка? Чи він чимось заборгував перед Махмутом, чи це плата за якусь послугу? А Махмутові послуги завжди сумнівні, Авд-ага це добре знає, отже, зроблено щось протизаконне, і це треба з'ясувати.

Чи він завжди шукає отак наосліп?

Авд-ага довго мовчав: це теж спосіб викликати в душі людини збентеження.

Махмут тремтячими пальцями дедалі сильніше розминав болючу литку, пригнічений підозріливим мовчанням Авд-аги, занепокоєний його важким поглядом, наляканий його незрозумілою прискіпливістю. Можливо, навіть думав собі: невже з перших кроків почалися перешкоди, невже він стане на шляху мого щастя? Збитий з пантелику, він знову нагадав мені колишнього Махмута.

Це могло бути навіть цікаво, якби не було так сумно.

Мовчання Авд-аги викликає страх у жертви перед тим, чого він не договорює і не відкриває, залишаючи досить часу, щоб думати про свої можливі провини і нарешті занепасти духом. А може, це ощадлива пристрілка через брак патронів? Якщо все грунтується лише на здогадах, напад довго не потриває. Обидва крутилися б у зачарованому колі тих самих запитань і відповідей, а підозра так би й залишалася лише підозрою.

Але Авд-ага ще не складає зброї: він почав кружляти навколо жертви, стягуючи зашморг. Запитав:

— Ти знав