Шевчук Василь - Терновий світ, Шевчук Василь

— Вітають із днем народження, бажають щастя...

— Дякую...

— 3 Москви також, Михайло Щепкін...

— Добрий він чоловік...

— І з Нижнього.

— Спасибі всім...

Відчув, що очі йому стуляє спізнілий сон.

— Хтось відчиніть кватирку... Й дайте ковток води... — озвався знову здалеку.

Коли заплющив очі, долинув голос материн, якого вій згадав лише сьогодні...

Ходить сон коло вікон,

А дрімота коло плота...

Хотів гукнути матір, та побоявся сполохати її "Котка".

Став дрімоту сон питати: —

Де ми будем ночувати?..

Коли б іще побачити її лице... А душі мають лиця?.. Інакше як впізнати свою рідню, померлих друзів?.. Чи то Брюллов за муки свої в Ісаакіївському попав у рай?.. А як нема нічого, окрім життя, на цьому світі білому?! Є добра пам'ять, діло, що ти зробив... І в народ — безсмертя твоє і всіх!..

Там, де хата теплесенька,

Де дитина малесенька...

Побачити б її лице!.. Бо як її впізнає у сонмі душ?..

Біль розбудив. А може, він і не спав, а тільки марив, змучений... У грудях клекотіло, так ніби там кипіло щось...

Над ним стояв Микешин. Щось говорив, тис руку... Оглушений нестерпним болем, не чув тих слів. Напевно, поздоровляв... Були тут ще Василь та Олександр — брати Михайла Лазаревського. Похмурі всі, стривожені... О, тут і Лев Жемчужников!..

Кивнув йому і запитав, ледь чуючи свій незнайомий голос:

— Є маніфест? Дали вже людям волю?..

— Немає.

— Вмру й не знатиму...

— Та що ти, батьку! Лікар мені сказав...

— Чи душі мають лиця?

Присутні перезирнулися.

— Зустріну там Брюллова, Жуковського...

— Ти нас усіх ще переживеш! — крізь сльози гукнув Жемчужников.

— А де Барі?

— От-от прийде, — сказав Михайло Лазаревський.

— Пробачте, що зіпсував так іменини...

— Видужаєте, то надолужимо! — утішив його Микешин.

У Петропавловській пробило третю.

— Волі ще не чувати? Що кажуть твої царі й вельможі? — всміхнувся до Микешина.

— Мої — мовчать. У них із гіпсу голови...

— У бронзі знову мовитимуть: "Шануйте нас, бо ми великі й славні!.." Де ж той Барі?..

Біль роздирав, накочувався, мов хвилі в морі. Мушка уже не діяла. Йому дали мікстуру...

Мов крізь туман із болю, побачив знову лікаря. Він щось писав... Напружився й почув його, дав відповідь, що впала, як у воду, у той туман...

Невдовзі відчув полегкість. Груди йому отерпли раптом, здерев'яніли.

— А де Барі?

— У нього ж ти не один, і гірші є, — сказав Михайло, щоб підбадьорити. — Ти будеш уже одужувати...

Хоч знав, що це пусті слова, на диво, йому хотілося повірить їм.

— Коли б мені діждатись квітня, рушив би на Україну... І не вернувся б!..

— Землю ще ж не купили, — сказав Василь.

— Пожив би поки в приятелів...

— Обрид тобі так Петербург? — спитав Михайло. — Славлять тебе, друкують...

— Слава, як колискова пісня, нагонить сон... Додому треба їхати, у свій народі..

— Поїдемо, Тарасе, вдвох, — сказав Василь. — Я буду вам за джуру.

— Для цього ти, Василю, вже заважкий, — всміхнувся. — На побратима тягнеш... Якби мені додому, я там ураз одужав би!..

— А так, а так... — погоджувався із ним Михайло. І тільки очі були у нього сумні-сумні...

Увечері прийшли Барі й Круневич. Похмуро, мовчки вислухали по черзі груди й мовчки зійшли униз.

— Консиліум... — сказав Василь... — Щоб двоє таких знавців та не здолали якусь там хворість!..

Йому ж тим часом гіршало. Як вислуховували, то повертали сюди-туди й збудили біль, що задрімав...

Вернулися два ескулапи. Глянув на них Тарас і, не спіймавши погляду, все зрозумів.

— Давати й далі ліки, — сказав Барі Михайлові. — Поставим другу мушку...

— Це криза, пік хвороби, — озвався і Круневич. — Узавтра буде краще...

— Весною ми поїдемо на Україну, — сказав Василь. — Дозволите?

— По-моєму, — стенув Барі плечима, — це буде лиш на користь...

— Принаймні не зашкодить, — підтримав його Круневич.

Вони пішли. Михайло, що проводжав, вернувся з телеграмою.

Тебе здоровлять знову!

— Читай...

— "Петербург, Академія мистецтв, Тарасу Шевченку. Батьку! Полтавці поздоровляють любого Кобзаря з іменинами і просять: утни, батьку, орле сизий! Полтавська громада".

— Спасибі, що не забувають... — не скоро сказав Тарас. Чи біль, чи сльози йому здавили горло. Воістину: я сплю, а серце моє не спить! Він тут нездужає вже третій місяць, а вірші його мандрують по Україні, знаходять вірних друзів, а може, й послідовників ним розпочатих великих справ...

— Ви, мабуть, хочете побуть самі? — спитав Василь.

— Заснути б...

— Поспи, поспи, — торкнувся його чола Михайло. — Ми там, внизу, посидимо.

— Ідіть додому, — тихо сказав Тарас. — Іван побуде...

— Вранці я забіжу, — не міг ніяк лишити його Михайло. Не помічав, що сльози тихо сканують йому з очей, виблискують у бороді.

— Спасибі тобі за все, Михайло, — сказав Тарас. — Не мав я жінки, брате, зате господь мене сподобив другом таким, як ти, братами твоїми милими...

— То вранці я забіжу...

Кивнув йому, всміхнувся крізь біль і жаль. Провів його очима, послухав добре знану його ходу... Хотів назад гукнути і щось сказать важливе, та голос десь подівся!.. Ат, все одно... Важливі нині тільки життя і смерть... Не через те, що він боїться смерті, — вмирати всім не хочеться, — а через малість зробленого для України, для волі й долі рідного свого народу. Може, якби відчув, що мало так лишилося йому на світі жити, і зосередив усю свою увагу і силу всю на основному, то мав би більші успіхи... Або не мав би й того, що є... І все-таки, якщо признатись щиро, згайновано часу немало. І мало так написано за ці роки поезій... А в них же, в них його найбільша сила!.. Малюнки що — подивляться, похвалять чи погудять і йдуть собі... Поезія ж — огненний меч, що захищає правду й карає зло!.. Невидима і всепроникна зброя, що множиться в серцях людей, гуртує їх у легіони мислячих і небайдужих. А там, де мисль і совість, там — перемога істини!..

У Петропавловській куранти били північ. Розпочиналася нова доба... Для нього ж ці удари розпочинали і сорок восьме коло його життя!.. Аж сорок восьме... Лиш сорок восьме... Мало це чи багато? Старість чи тільки зрілість?.. Дід он прожив удвічі більше!.. А батько й мати?.. А Катерина — його сестра...

Потріскуючи, спливала свічка, танула... Чомусь йому здалось пророчим її горіння, і він дмухнув, аби не дати вогникові дійти кінця і згаснути в калюжці лою. Біль пронизав од того руху груди, затьмарив молок!..

Уже в пітьмі вслухався, як затухає, зменшується гаряча хвиля... Тихо, немов скрадаючись, вернулась думка... Дивно, але думки, його нічні самотні й щирі думи тамують біль...

Двором, куди виходило його вікно, пробіг хтось, хруськаючи тонким льодком. Минулий день був теплий, ледь не весняний, а ніч, видать, із морозцем... Як там не є, а по зимі...

Почувся сміх. Жіночий, схожий вельми... Та цур йому! Минуло вже півроку, а він, той сміх Ликерин, не затихає в його душі... Йому здається іноді, що винен сам, що мав би так повестися, аби дрібне не затулило суті, а чорна хмара рабства не заступила їм сонця волі... Он Лев Жемчужников узяв просту, кріпачку, а як живуть!.. А скільки тобі лишилося того життя?.. Хто знає... Можливо, в тій любові, в тому одруженні і переміні було його здоров'я, його літа... Він відчував, він намагався вирватися з цього старого склепу, із Петербурга, з жандармських рук на волю, на Україну, на крутолобий берег свого Дніпра!.. На жаль, вона, його остання люба, не зрозуміла його душі, не піднялася серцем своїм жіночим над напівсонним розумом і марнотою світу, в якому гірко виросла і розцвіла... Обох згубила, бідна... Вона, можливо, і не збагне, ким мала стати і ким не стала по пустоті своїй душевній, а він відчув від того дня, що в грудях носить камінь, який весь час зростав і важчав... Дивно: була любов, а став холодний камінь...

Бр-р! Як тут вогко й холодно!.. Як душать стіни, темрява!..

Добув вогню і запалив, тремтячи й задихаючись, низьку застиглу свічку.

Пробило першу ночі. Коли б поспати трохи... А сон не йде, а думка б'ється-в'ється, неначе зігнана з гнізда пташина... Може, вона помітила тінь чорних крил?.. Та ніби ж йому полегшало... Біль ледве-ледве жевріє... Як і тоді, коли з'явився він біля серця вперше, в безсонні ночі страдницького кохання...

...Йдучи з обіду, бачив ключ журавлів. Летіли в сірім небі й кричали тужно... Сфінкси їх провели байдужим камінним зором, а він, Тарас, прикутий до Фонтанки, ледь не заплакав, дивлячись на їхній лет... Чого вони, сердешні, так припізнилися, хто не пускав?..

Тепер сидів у темній своїй майстерні, а думкою летів на південь, туди, де ясно й тепло, де золотом горять гаї і терпко пахне яблуками й отавою... Він не просив ще дозволу поїхати на Україну, та з дечого вже зрозумів, що й академік Тарас Шевченко на ланцюгу в синьомундирих і що йому не вільно їхати, куди захоче, і жити там, де прагне його душа...

А журавлі летять собі

Додому ключами.

Плаче козак — шляхи биті

Заросли тернами...

Згадався вірш, написаний ще того року, як викупили його з кріпацтва. Минуло ледь не чверть століття, власне, життя його минуло, а й досі між ним і рідним краєм — тернистий шлях!..

Узяв портрет зі столу. Тут він ще дужий і молодий. Зі свічкою в одній руці й пером у другій... Влітку зробив офорт... Тоді вже його поймала туга за втраченими давно літами. Мов відчував, що незабаром кинуть йому в обличчя, як звинувачення, що він старий...

Лише тепер побачив, що написав "Плач Ярославни" на цьому ж таки офорті. Попав під руку, видно... Як вірші йдуть, то пише, де завгодно. Було, й на стінах просто... Було, було!..

— Дозвольте?

— А-а! Заходь, заходь, Миколо, — устав назустріч Гербелю. — А я оце сиджу собі та й згадую свою далеку молодість...

— Я пам'ятаю вас молодим, у Ніжині, — нодав Микола руку. — Таким, як я оце тепер... Й ви написали мені в альбом: "За думою дума роєм вилітає..." Який я був тоді щасливий!..

— А нині я щасливий, що ти прийшов, — обняв Тарас хоч молодого віком, але старого приятеля.

— Хіба вже хтось вам показав?

— Що?

— Таж "Кобзар" російською... А я хотів вам особисто!..

— Ні, ще не бачив.

— Справді? — засяяв Гербель. — Ось він! — дістав із саквояжа. — Прошу любити й жалувати...

Дивно було тримати в руках свою на іншій мові книжку. Все те і ніби якесь чуже... Перекладали Крестовський, Курочкін.