Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний

- цiла юрба п'яних людо-рiзiв валить у хату... Шушу­каються, тихо перемовляються, поки пiдуть на всю нiч... Вертаються вже перед свiтом, - та як гробовики, ховаю­ться по горищах, по погребах... переховують чуже, награбоване добро... Це все, що на менi, - все грабоване! Ти думаєш, не давить воно мене? Мов хто рукою за горло душить, випирає дух з мене... Ти не дивись, що я весела й жартiвлива... То веселить мене лиха моя година!.. Ще день - сяк-так пере­можеш... А вночi - ляжеш спати, то й привиджується тобi: буцiм лiзе хто, кричить: "Оддай ми платок!.." - та й тягне за волосся... "Оддай моє намисто!.." та й хапає холодними, як лiд, руками за шию... Ти думаєш, легко воно менi носити його, - оце рам'я?.. легко?!

Та як ухопить зо зла руками шовкову спiдницю, так i рознизала од подолу аж до самого стану...

- Галю! Галю!.. - скрикнув Чiпка, хватаючи її за руки. - Не роби цього!

- Геть! пусти!.. пусти!!

Очi в неї, як вугiлля, запалали... аж затремтiла вся.

- Ти знаєш - може, та, що цю спiдницю носила, лежить тепер пiд землею, тлiє, тiльки кров її, марно розлита, встав з землi й лементує до бога... покарати душогубаї.. А я... я доношую це рам'я.. мучуся... беру грiх на себе... За вi­що?.. За те, що я - розбишацька дочка?.. Краще б я гола, як мати народила, по полю носилася; як навiясена ганяла по степах широких, - нiж менi у цiй тюрмi мучитися, у цьому пеклi склiти!.. У-у, проклятi!.. - Та - хiп! за добре намисто. Намисто пороснуло з шиї додолу.

-Схаменись-бо, Галю! Тебе ж за це битимуть...

- Хай краще вб'ють, нiж чужим добром задушать!..

I знову сiла вона пiд вiкном; пiдперла голову рукою i задивилася в пусте та нiме поле, що геть-геть чорнiло та сивiло перед її очима... Нiколи вона не здавалася Чiпцi та­кою хорошою, як тодi... Вiн перекидав погляд то на розi­драну спiдницю, то на намисто, що розкотилося по всiй ха­тi... Йому жаль було своєї любої Галi; сумно од такого гi­ркого життя; а в душу закрадався острах, не було сили - разом його покинути...

Галя недовго мовчала. Поглянула вона на знiвечено­го її словами Чiпку, що сидiв, мов у воду опущений, боя­вся пi­двести на неї очi, - i жаль пройняв люб'яче дiвоцьке серце.

- Чiпко! Любий мiй! - каже вона. - Покинь!.. За вiщо ж я тебе покохала?.. Покинь, мiй голубе!.. Та пiдiйшовши до йо­го, любо заглядала в вiчi.

- Побачу, Галю... Може, покину... Подивлюся... Може... можна буде?

- Нi, покинь! покинь!.. А то я сама задавлю.тебе своїми ру­ками... - нестямно белькоче вона, обвивши його шию ру­ка­ми та обдаючи гарячими поцiлунками.

- Добре, Галю!.. добре, моя рибонько! - шепче, нестямив­шись. Чiпка, пригортаючи Галю.

- Ну, а тепер - к бiсу - на виступцi! - весело загомонiла во­на. - Незабаром батько з матiр'ю буде! Чiпка хотiв щось сказати, та Галя не дала.

- Iди, йди! Iди, йди!

Та вхопивши шапку в одну руку, а за Чiпчину взя­вшись другою, волокла його з хати.

Нехотя тягся Чiпка. Нiчого робити - треба йти!

Провела його Галя за хвiртку; зачинилась й защепну­лась.

Поволiкся Чiпка вiд двору тихо, помалу, ледве поси­лає ногу за ногою... У похилiй головi борюкались веселi надiї з невимовною тугою. Як здумає вiн, що Галя не переможе батька-матерi, не вдасться їй їх умовити, то серце його на­че хто в жменi здавить; коли ж погадає, як вони побе­руться, житимуть у парi, - од серця одiйде ва­жкий гнiт, i легко-легко воно затiпається... "А як же з ни­ми розв'я­за­тись?.. як їх зрадити?.. присягу поламати?" Од та­кої думки знову обхопить його сум, знову серце занив... Отак мiнилися його думки: то веселили одрадою, то пекли огнем туги - i знемагав вiн од натовпу їх. Вiн уже раднiший би їх забути, покинути, - та самi вони лiзли, як мара, в його голову... Щоб розiрвати їх чим-небудь, вiн почав обдивля­тися нав­круги... Нiгде нi душечки, нi лялечки. Нiме та буре поле розстилалося перед ним i за ним. День випав хмурий, невеселий. Дощу не було; а тiльки хмари, як димчатi килим­цi, заступали свiт сонця, пересувалися з мiсця на мiсце, плавали по високому небi, одна одну доганяючи, одна другу переганяючи, й кидали свою сiру тiнь на чорнувату землю... Вiтер тяг легенький з полудня... Чiпка пiдвiв голо­ву, радий хоч вiтровi, що обвiвав його червоний, як калина, вид, прохолоджував гарячу голову... Йому стало немов лег­ше од такої прохолоди; веселiшi гадки стали закрадатись у його душу, а журба упряма все-таки не кидала серця... I Чiп­ка затяг:

Зелений байраче на яр похилився;

Молодий козаче, чого зажурився?..

Спершу тихо, протяжно виливалася пiсня, й чутно в нiй було тугу невимовну, плач гiркий - задавлений; далi голос усе дужчав, мiцнiшав, розвертався на всi боки, i, як зимнi заводи вiтру, розлягався журбою по пустельному полю...

Тiльки менi й пари - що очицi карi... - лунала пiсня; а поле, мов ще дужче почорнiло, аж насупилося...

XXV

КОЗАК - НЕ БЕЗ ЩАСТЯ, ДIВКА - НЕ БЕЗ ДОЛI

Вернувся Чiпка додому та зараз кинувся по ха­зяйству, - не заглянув i в хату. Мати тiльки бачила, як вiн овечатам пiдкладав просяної соломи.

Настав вечiр. Мати розпалила пiч, наставила вечерю варити. Уже вечеря поспiла, а Чiпка не входив у хату. Мати засунула в жар страву, прийнялась перемивати посудину, пiдмiтати хату. Уже й коло посудини упоралась, i хату пi­дмела, - не йде Чiпка.

-Що це вiн там так забарився? - промовила Мотря сама до себе та й вийшла погукати.

Гукала-гукала, - не чутно. Увiйшла вона в хату, пiдо­жда­ла ще трохи, - немає. Материне серце стала розби­рати досада.

- Якби знала, не заходжувалася б i коло вечерi... Хоч би був у хату наплював, сказав, - чи дома ночуватиме, чи зно­ву повiється на всю нiч... Побила мене лиха година та нещаслива з тими побiганками! Та то ж день у день, нiч у нiчi Мабуть, назнав десь повiю всесвiтню та й вiється...

З досади висунула вона галушки з печi, всипала трохи в миску, сама сiла вечеряти. Настромила одну га­лушку на спичку; вкусила раз, удруге, - та й удавилася... Сьорбнула ложку щерби, - та й загадалася... Галушка на спичцi захоло­ла; щерба у мисцi застигла - заволоклася зверху сiрою плi­вкою... Як здумала Мотря