Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний

знову їсти, то все вже загусло, захололо. Вона пiдвелась, поставила ве­черю на припiчку, обмила ложку й миску, - та й полiзла на пiч спати... Думки про сина обступили її i не пiдпу­скали сну...

А Чiпка тим часом справляв своє дiло у Крутому Яру. Там, на пивницi в жида, служив Лушня. Чiпка ото при­йшов до його та застав Лушню сонного. Прогулявши перед тим цiлий день, Лушня надвечiр знемiгся та, завалившись на солому в стодолi, захрiп мертвецьким сном. Дов­го Чiпка нудився, поки знайшов його.

- Тимофiю! Тимофiю! - гукав Чiпка, качаючи Лущню з боку на бiк. - Чув? Тимофiю!..

Тимофiй тiльки мукав та гикав. Чiпка довго вовтузи­в­ся: перекидав його, пiдводив... Наостанку, розсерди­в­шись, штовхнув Лушню пiд бiк ногою. Той скрикнув i роз­крив очi.

- Якого ти чортового батька? - гукнув вiн та, не глядя на Чiпку, знову повалився опукою на солому.

- Тимофiю! - гукає Чiпка, стоячи над ним.

- Чого?

- Устань...

Лушня зиркнув, ледве пiднявши вгору верхнi вiї.

- Це ти. Чiпко? чого ти?..

- Уставай!.. Треба.

- А що там? - повернувшись до Чiпки лицем, пита Лу­шня.

- Ти не знаєш, де Сидiр живе?

- Я й Сидора не знаю... Який це?

- Москаль... Той, що... пам'ятаєш?

- Не знаю!.. - одказав Лушня, чухаючись та зiтхаючи.

- Сидора-москаля не знаєш?

- Та самого знаю, - та не знаю, де живе.

- Так, може, тут хто з ваших знає?

- Не знаю... - позiхаючи, одказує Лушня. Чiпка зо зла по­скрiб потилицю.

- Тут є в вас на пивницi пушкарi, мабуть, вони знають...

- I того не знаю...

- Що ж ти знаєш? - скрикнув з серцем Чiпка.

- Нiчого не знаю, - одказав понуро Лушня й перекину­вся на бiк.

Чiпка плюнув; вийшов з клунi. Серце його пекла до­сада... "Пiти б до Петра та до Якима? - подумав вiн. - Так же не блигий свiт: треба аж на Побиванку телi­патись...

Вiн знову вернувся до Лушнi.

- Тимофiю! та скажи, Христа ради...

- Що ж я тобi скажу?.. I чого йому так припало до того Сидора?!.

- Iроде! гаспиде! - закричав Чiпка: - напився, що й язика не повернеш у ротi, то йому й байдуже, що тут з те­бе жили тягне...

- А-ай, гос-по-ди!.. - позiхаючи, каже Лушня. - Ходiмо вже... - та й устає.

Чiпцi трохи полегшало. Вийшли вони з клунi, напрямил­ись до хати, де жили робочi з пивницi.

Клуня стояла оддалеки. Треба було переходити до ха­ти через пустиння. Тут вони стрiли метку москалiв, котрi йшли до пивницi випити пива. В той час уже добре сме­ркалося. Вони поздоровкались з москалями i швиденько поминули їх. Коли це - щось ударило Чiпку ззаду по пле­чi.

- Здоров, Чiпко!

Чiпка оглянувся - Сидiр.

- А-а, здоров, Сидоре!

- Куда ефто вы? - питає Сидiр.

- Та тебе шукаємо, - одказав Чiпка.

- Ну, вот i хорошо. Пайдем вместе пива выпьем.

- Ви яс iдiть собi, а я пiду спати, - каже, одрiзняючись, Лу­шня.

Чiпка пiшов з москалями.

- Сидоре! я до тебе маю дiло, - каже Чiпка, коли вже пiд­пили трохи.

- Какое? говори!

- Та... - мнучись, одказує Чiпка: - люди чужi...

- Говори-говори: ото, брат, свои.

- Та хоч i свої, та не можна...

- Ну, пойдем походим. Вьi, братцы, обождите. Я - си­ча­сь, - обернувся Сидiр до москалiв. Вийшли вони удвох з хати, почали ходити по пустошi, кругом пивницi. Нiч уже зовсiм налягла на землю, а в додаток ще й туман пiднi­мався. Було темно й вогко. Чiпка почув, що в його якось страшно затiпалось серце, мов ще нiколи так не билося; у грудях спирало дух, важко було дихати... "Що - як не схо­че?" - думав вiн. Серце в його хололо; вiн не знав, з яко­го боку пiдступити до Сидора.

- Ну, что ж ты? - не видержав Сидiр.

- Та бач, Сидоре... Я чув - ти женишся...

- Да. А что?

- Та, кажуть, либонь молода не хоче...

- Как, не хочет?.. Да что молода, коли отец с матерью слово дали!.. Что же ей еще?

- Та воно, бач, нiчого... Яке тiльки ваше життя буде?.. Не з ними ж тобi жити, а з жiнкою.

- А коли не будет слушаться - ефто на што? - i показав ку­лака.

Чiпку пройняв наскрiзь страх i холод.

- Сидоре!.. не губи душi!.. бовкнув Чiпка зопалу, та й сам схаменувся, -та було вже пiзно.

- Какой души? - питає здивований Сидiр.

"Виручай, милий боже!" - подумав Чiпка - i голосно про­­мовив:

- Вона тебе не кохає... Ми з нею давно знаємось, та...

- Может быть, хочешь, чтобы я уступил тебе? - пере­бив його Сидiр. - Не, брат: не бывать ефтому!

- Ти, як москаль, брате-Сидоре, всюди вештаєшся, всю­ди ходиш з полком, - ти собi знайдеш десь кращу...

- Да что ты, брат? Ведь я издержался... Четвертную фе­льдфебелю дал, пятидесятирублевку ротному, штобы то­лько позволил; да еще покупок сделал рублев на пять­десят...

- Я тобi, коли хоч, удвоє верну...

- Да как же, братец? Ведь меня спросят: почему не же­нился? тогда что?

- Скажи, що розiйшлися... Молода недужа, або що... Уваж, Сидоре! Прошу тебе: уваж!.. зараз i грошi дам.

- Да ано, брат, так... Только - как же быть-то?.. ты разве с нею - таво?

- Та, кажу ж тобi, ми з нею давно покохалися... Вона менi й сказала: як вiддадуть за тебе, - сама на себе руки на­ложе...

- Ишь-ты!!. еще отвечать придется...

- Егеж... не губи, Сидоре, душi!.. Я знаю: ти чоловiк до­брий...

- А что же я ему-то скажу, отцу?

- Сплети що... Скажеш: походу дожидають, через те й не дозволено. А я вже, брате, вдобавок замогоричу хоч i всю вашу роту... щоб мовчали...

- Нешто так?.. Пожалуй... - роздумуючи, згоджується Си­дiр.

Чiпка так i повис йому на в'язи:

- Сидоре! братику!.. гуляй же тепер! гуляй!.. Ходiм, за­раз грошi дам.

Вернулись вони в пивницю, розквиталися. Чiпка на­поїв Сидора й москалiв, що з ними прийшли, та на радо­щах i сам так лизнув, що насилу вилiз з хати. Одначе подумав: чи йти додому, чи тут слати?.. Так доплiвся до клунi, де Лушня спав. "Нi, щоб мати не лаяла, тут засну", - подумав, уступивши в клуню. Незабаром вiн