Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний

class="p">Христя глянула на його та й пополотнiла.

- Що там? пожежа?..

- Чiпка людей порiзав... усю Хоменкову сiм'ю виполо­нив!

- О-о-о... - якось чудно загула Христя. Очi в неї розкри­лися, боязко й страшно повела вона ними по хатi.

- Уже погнали в город... в тюрму, - каже Грицько.

- А Галя? а мати? - ледве чутно спитала Христя,

- Не знаю... здається, дома...

Христя мерщiй за кожушанку, хапаючись накинула її наопашки та чимдуж побiгла з хати.

Грицько гукав, завертав, кликав. Вона нiчого того не чула, - була вже далеко.

Перегодя трохи вернулася, - як з хреста знята. Вступи­вши в хату, перехрестилася.

- А що? - спитав Грицько.

- Галя... - знову перехрестилася: - повiсилась...

- Отуди к лихiй годинiї - виторопивши очi, сказав Гри­ць­ко та й замовк.

Цiлий день вони обоє мовчали: смутнi, блiдi, неспокi­йнi, мов дожидали смертi. Двоє дiток їх, хлопчик та дiвчин­ка, помiтили це, та не розумiючи, вiд чого воно, сидi­ли собi тихо на печi й шепталися:

- Чого це тато та мама сердитi? - питав стиха хлопчик.

- Не знаю... - одмовила дiвчинка й замахала на хлопчик­а пальчиком. - Ци-ить! мовчи... битимуть!..

Це вже було туди пiд осiнь, на другий рiк. Сонце заздалегоди, почувши її, надолужало своїм теплом: не грi­ло, а пекло. Дощ, як затявся, i трохи не на корх лежало на шляху пилу, та стояв вiн i в воздусi, як сивий туман, лiз у вiчi, душив у горлi... Люди знай їздили по шляху: на­стала саме гаряча пора возовицi. По тому ж самому шля­ху про­стувала в Сибiр, на каторгу, цiла валка скованих по руках, по ногах рештантiв, Кругом їх цiлий звод москалiв з ружжями.

Пройшовши Пiски, валка стала коло волостi, на вигонi, на перепочинок. То був Чiпка з своїм товари­ством.

Як почули люди, то стали збiгатись з усього села - старе й мале, мов на ярмарок.

У той час Грицько вертався з поля з снопами, аж трьо­ма возами. Вiн - за одним, Христя - за другим; а син - хре­щеник Галин - сидiв на третiм поверх снопiв, тiльки голо­вка манячила. Побачивши зборище, вони спинили волiв, а самi пiшли до гурту... та й поторопiли обоє! Не швидко вже Грицько опам'ятався, пiдступив ближче.

- Що це, брате Чiпко? - журливо, з самого глибу серця, обернувся до його Грицько.

У тому запитаннi, в його голосi, не було нi докору, нi помсти, а вчувався тяжкий жаль - шкода пропащого бра­та...

Чiпка скоса зиркнув, здвинув густi брови - та й од­ве­р­нувся.

Грицько стояв, як пришиблений, дивився мовчки.

Незабаром старший москаль, що вiв етап, скомандував у дорогу.

Рештанти стали пiдводитись, забряжчали важкими це­пами. Почалося прощання, обнiмання, почувся плач, голос­iння... Плакали люди, обнiмаючи своїх безталанних бра­тiв; подавали їм на прощання - кожен по своїй спромож­ностi: той шага, той копiйку, а хто й гривню... Плакали розби­шаки, навiки прощаючись з рiдним селом, з своїми людьми - рiдними й нерiдними. Один Чiпка не плакав. Як той сич насуплений, стояв вiн нарiзно всiх, звi­сив­ши на груди ва­жку голову, в землю потупивши очi, - тiль­ки коли-не-коли з-пiд насуплених брiв посилав на лю­дей грiзний погляд... Не знайшлося душi, щоб піді­йшла до його, попрощалася... Брязь!.. дзень!.. брязь!.. дзень!.. Валка рушила.

- Хай тобi бог помагає на все добре, - крикнув навздо­гiн Чiпцi Грицько.

Чiпка озирнувся - i од гукнув з дороги:

- Грицьку! поклонись матерi... Скажи: хай мене дожи­дає в гостi, коли не сконiє до того часу...

- Господи! - заливаючись сльозами, мовила Христя: - на­пути його на все добре! - та разом з Грицьком й по­вер­ну­ли до возiв.

- Воно таки правда, що цей Чiпка непевний...

- Такий i батько був...

- I вродився, так, - прости господи!

Балакали люди, проводжаючи очима потонувшу в сi­рiй курявi валку. Довгенько ще вони стояли, судачили, рахув­али, - поки не перевели розмову на врожаї, на посi­ви та другi хазяйськi турботи; а тодi вже й порозходи­лись по до­мiвках.

Мотрю взяв Грицько догодувати до смертi. Швидко пi­сля того вона й умерла.

Чiпчину хату опечатали, забили. У нiй однi сови та си­чi плодилися та тiчки собак товклися по вгороду, що весь зарiс бур'яном, як лiсом. Через рiк - веселе колись мiс­це опу­стилося, зглухло. Облупана пустка стояла ще страшнi­ша, нiж та, котру купив Хрущ. Люди знову стали її вiдхре­щуватись, як проходили мимо; а малi дiти бояли­ся й здалека глянути на того чоловiчка; що, як те страховище, позирав з ворiт на шлях своїми витрiшку­ватими очима.

А недалеко од Пiсок, над самим шляхом, коло Хо­менкового хутора, насипано високу могилу, а на нiй стоїть височенний хрест - оглядає навкруги хутори, гела, всi око­лицi... Пiд ним тлiє вiсiм безневинних душ, загу­блених в одну нiч "страшним чоловiком".

А посеред села насупроти похилої церковцi, тоне в саду, як у раю, видивляється на свою красу в ставковi води, поновлений палац - у позолотi, у розкошах. В йому тепер живе новий хазяїн Пiсок - перший ду-кач на все Гетьманське, перша голова в повiтi, найщи-рiший земець, предводитель, предсiдатель, банкiр, за-водчик-сахаровар - Данило Павлович Кряжов. I як тепер весело в тому палацi! Якi бувають iнодi гулянки... встала б генеральша, якби мож­на! Тепер уже не з одного, не з двох якихось повiтiв, а з цiлої губернiї саме спинкове панство, саме найзаможнiше купецтво знаходить тут щи­рий привiт, добру учту весело­го й щедрого хазяїна...

Минав рiк; минав другий... Стояла на край села сиро­тою пустка, - завидувала палацу. Аж ось - випало й їй не­спо­дiване щастя: купив її у казнi за безцiнок давнiй зна­ко­мий - жид Гершко, причепурив трохи зокола облу­панi бо­ки, полатав, де попрогнивала, оселю, - та й завiв шинок. Щонедiлi, щосвята, а часом i серед будня, щоб не одстати од вельможного сусiди, - бенкетує тут п'яне море темної простоти... Оже ще й досi, пiд пiзнiй вечiр, подирає мороз поза шкурою веселих гуляк, як глянуть вони на хрест, що геть-геть здалека чорнiє над Ромо­даном...