Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький

- знов сміли­во й нас­тир­ли­во пи­та­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

- Та так, як ви­па­да­ло: один рік біля­ву, а дру­гий - чор­ня­ву, - щоб не до­ку­чи­ло, - ска­зав Га­нуш, од­мов­ля­ючись жар­та­ми.

- Широке ж в вас сер­це. А які ж вам більше при­па­да­ють до впо­до­би: чи блон­дин­ки, чи брю­нет­ки?

- Разом уся­кові: і блон­дин­ки, і брю­нет­ки, аби бу­ли гарні та мо­ло­денькі.

Балабушиха по­вер­ну­ла по доріжці на­низ до бе­ре­га, між густі вер­би. Га­нуш пішов по­руч з нею.

- Чи не лю­би­ли ви ча­сом по три ра­зом? - спи­та­ла з жар­том Ба­ла­бу­ши­ха.

- Траплялось й по чо­ти­ри. Вранці по­ба­чу од­ну гар­ну дівчи­ну й за­ко­ха­юсь, уве­чері по­ба­чу ще кра­щу дру­гу, - знов за­ко­ха­юсь.

- Палка ж ви лю­ди­на! З ва­ми й гу­ля­ти страш­но.

- Зовсім не страш­но. Я спокійний, як яг­ня, й не ку­са­юсь; я вже з'їв свої зу­би, як ка­жуть про во­ли та коні.

- Зарані! А мо­же, то ви не при­ди­ви­лись доб­ре до своїх зубів, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха, ку­са­ючи гу­би.

- Не знаю. От прий­де­мо до ха­ти, то я по­див­люсь на свої зу­би в дзер­ка­ло.

Ганушеві об­рид­ла та­ка роз­мо­ва. Ба­ла­бу­ши­ха са­ма взя­ла йо­го під ру­ку й ти­хе­сенько сту­па­ла по доріжці. Во­ни дійшли до бе­ре­га. Од доріжки по­вер­та­ла на кру­тий бік го­ри ма­ленька сте­жеч­ка поміж тер­ном та жостіром.

- Які гарні виг­ля­ди на Рось! От як­би ще вий­ти на той шпиль та вилізти на отой камінь, ста­ти й по­ди­ви­тись на За­рос­ся! - ска­зав Га­нуш, пус­ка­ючи ру­ку Ба­ла­бу­ши­хи. Він ки­нув­ся на стеж­ку й по­дер­ся на го­ру між тер­ном. Ба­ла­бу­ши­ха й собі ки­ну­лась бігти, але спіткну­лась на камінь і тро­хи не впа­ла од ста­рості літ. Во­на й собі по­дер­лась на кру­чу за Га­ну­шем; її сук­ня зачіпа­лась за гус­тий те­рен, шар­па­лась, лу­ща­ла й дер­лась, а во­на все лізла на го­ру, аж за­са­па­лась. Га­нуш виліз на камінь і ди­вив­ся на За­рос­ся. Ко­ли ог­ля­неться, аж ко­ло йо­го вже стоїть Оле­ся.

- О, й ви тут? - спи­тав Га­нуш.

- Я так люб­лю при­ро­ду, що ви й ме­не за­ма­ни­ли на цей по­га­ний шпиль. Бач­те, як я за­са­па­лась.

Ганушеві хотілось прос­то з ка­ме­ня стриб­ну­ти че­рез тин і втек­ти од нас­тир­ли­вої, при­чеп­ли­вої ба­би. Тим ча­сом на Росі з'явив­ся хист­кий чов­ник. В човні сиділа дівчи­на й га­ня­лась за кач­ка­ми, щоб заг­на­ти їх на бе­рег. Кач­ки, пев­но, вда­лись нес­лух­няні й кру­ти­лись по Росі між камінням. Чов­ник нат­рап­ляв на бист­ри­ну в шумі; во­да гой­да­ла йо­го, не­на­че трісоч­ку. Дівчи­на співа­ла чу­до­вим дзвінким го­ло­сом якусь пісню й кру­ти­лась чов­ном між камінням. Га­нуш за­ди­вив­ся на виг­ляд й слу­хав ве­се­лу ме­лодію. Нес­лух­няні кач­ки пе­реп­ли­ли в Ба­ла­бу­шин са­док. Дівчи­на по­вер­ну­ла чов­ник до бе­ре­га. Га­нуш ско­чив з ка­ме­ня й побіг з го­ри. Ба­ла­бу­ши­ха поп­лен­та­лась за ним. Во­ни прий­шли в бе­рег. Дівчи­на, чор­ня­ва та рум'яна, як ка­ли­на, вста­ла, щоб вис­ко­чи­ти на бе­рег. Га­нуш за­ди­вив­ся на неї й крик­нув:

- Замочишся, чор­ноб­ри­ва! Три­вай, я те­бе пе­ре­сад­жу на бе­рег!

Він ухо­пив дівчи­ну обо­ма ру­ка­ми за стан і пе­ре­ки­нув її на су­хе місце, ущип­нув­ши за що­ку.

- Мосьє Га­нуш! Що ви ро­би­те? Те­пер я пе­ресвідчи­лась, що ви лю­би­те чорні бро­ви та карі очі! - крик­ну­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

- Ви вга­да­ли. Ой карі очі, чорні брівки! Хто ж вас пак не лю­бить? - ска­зав Га­нуш, комічно зітха­ючи й див­ля­чись прос­то Ба­ла­бу­шисі в очі.

В Ба­ла­бу­ши­хи бу­ли чорні бро­ви й карі очі. Во­на ко­кет­ли­во спус­ти­ла очі до­до­лу, мовч­ки по­хи­ли­ла го­ло­ву й за­ду­ма­лась. Зга­да­ла во­на, як ко­лись в то­му са­мо­му бе­резі ста­но­вий ло­вив по її од­но­му сло­ву жа­бу, дер­ся на кру­тий шпиль за квітка­ми, й за­жу­ри­лась, що її чорні бро­ви вже навіки втра­ти­ли чарівни­чу си­лу. Ба­ла­бу­ши­ха ле­генько зітхну­ла й те­пер тільки по­чу­ти­ла, що по­ко­ло­ла тер­ном та бу­дя­ка­ми пальці й лит­ки.

Вони вер­ну­лись в по­кої мовч­ки. Оле­ся йшла зас­му­че­на.

Тим ча­сом Ба­ла­бу­ха вер­нув­ся до­до­му. Га­нуш ска­зав йо­му, що він завт­ра поїде до Києва й мо­же ку­пи­ти в ма­га­зині для Насті но­вий фор­теп'ян, навіть не за всі го­тові гроші, а на вип­лат. Ба­ла­бу­ха одлічив йо­му гроші, важ­ко зітха­ючи. З то­го ча­су він по­чав бра­ти з міщан та­ку ве­ли­ку пла­ту за тре­би, що міща­ни заг­вал­ту­ва­ли й по­ча­ли го­моніти, чи не по­да­ти б на йо­го про­шен­ня до вла­ди­ки. Од­на­че во­ни пос­тог­на­ли, по­го­моніли й та­ки му­си­ли пла­тить.

Вже пізненько розп­ро­щав­ся Га­нуш.

- Глядіть же, мосьє Га­нуш, ви­беріть для нас гар­ненько­го фор­теп'яна, - на­ка­зу­ва­ла Ба­ла­бу­ши­ха, сто­ячи на ган­ку.

- Для вас ви­бе­ру най­кра­що­го, яко­го тільки знай­ду в ма­га­зині, - крик­нув Га­нуш вже за ворітьми.

Балабуха пішов в ха­ту, а Ба­ла­бу­ши­ха сіла в ган­ку на лаві й об­пер­лась ліктем об по­рен­ча­та й дов­го ди­ви­лась вслід за Га­ну­шем, пе­ре­ду­му­ючи всі ви­пад­ки, які тільки що тра­пи­лись в бе­резі. Дум­ки нас­тир­ли­во йшли од­на за од­ною й все во­ру­ши­ли її пал­ку вда­чу, не да­ва­ли спо­кою… Оле­ся аж го­ло­ву по­хи­ли­ла.

"Коли я вже не при­ча­рую Га­ну­ша очи­ма та бро­ва­ми, то, мо­же, я при­ча­рую йо­го вірни­ми сло­ва­ми та лас­кавістю. Він лю­бить чорні бро­ви: не дур­но ж він за­ди­вив­ся на чор­ня­ву дівчи­ну в бе­резі. Мо­же… мо­же, і мої бро­ви ще не зли­ня­ли. Мо­же, я при­вер­ну йо­го до се­бе. Який би пре­зент йо­му зро­би­ти? Ви­шию ли­шень я йо­му по­душ­ку, гар­ну на про­ди­во. Він ду­же лю­бить квітки", - по­ду­ма­ла Ба­ла­бу­ши­ха і з тією дум­кою пішла до Насті на по­ра­ду. Во­ни змо­ви­лись завт­ра вста­ти ду­же ра­но й роз­по­ча­ти ро­бо­ту, щоб по­душ­ка бу­ла го­то­ва, по­ки Га­нуш вер­неться з Києва.

І Ба­ла­бу­ши­ха, й Ба­ла­бу­ха, й Нас­тя зви­чай­но щод­ня спа­ли тро­хи не до півдня, а за гос­по­да­ря­ми спа­ли так са­мо й най­мич­ки. Але дру­го­го дня Ба­ла­бу­ши­ха схо­пи­лась з пос­телі тро­хи не при сході сон­ця. Во­на збу­ди­ла Нас­тю, побігла в пе­кар­ню, по­бу­ди­ла най­ми­чок, звеліла став­ля­ти са­мо­вар, біга­ла по кімна­тах та гур­ка­ла две­ри­ма. Ба­ла­бу­ха про­ки­нув­ся й спро­сон­ня стри­во­жив­ся: йо­му чо­гось прий­шло на дум­ку, що йо­го жінка вночі втек­ла з Га­ну­шем. Він ско­чив з пос­телі й вис­ко­чив в одній со­рочці в за­лу.

- Що тут тра­пи­лось? Чо­го це лю­ди біга­ють та ри­па­ють две­ри­ма? Що це за біга­ни­на? - пи­тав Ба­ла­бу­ха, ози­ра­ючись кру­гом сон­ни­ми пе­ре­ля­ка­ни­ми очи­ма.

- Та це я так ра­но вста­ла, - обізва­лась з кімна­ти Ба­ла­бу­ши­ха.

- Чого ж це ти вста­ла вдосвіта? - до­пи­ту­вав­ся Ба­ла­бу­ха.

- Та тре­ба йти в крам­ниці, то й вста­ла. Ба­чиш, яка я гос­по­ди­ня! - го­во­ри­ла Ба­ла­бу­ши­ха, од­су­ва­ючи й за­су­ва­ючи шух­ля­ди ко­мо­ди.

- Чого це тобі при­па­ло так ра­но йти до крам­ниць? Ще й сон­це не схо­ди­ло.

- Глянь ли­шень у вікно: вже сон­це дав­но зійшло, а я й так зас­па­ла.

Балабуха позіхнув і знов упав на ліжко. Най­мич­ка при­нес­ла