Іван Іванович Огієнко - ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ

Але треба завважити, що в порівнянні з тим, що було до Куліша, він, власне, не вніс до правопису нічого нового, — він тільки зібрав і широко спопуляризував усе те найкраще з правопису, що було вже до нього. Ось через це, коли в нас так часто наш сучасний правопис — вислід спільної праці письменників усього XIX віку — називають кулішівкою, то це не відповідає історичній правді.

В історії розвитку правопису треба згадати ще працю редакторів ученого видання "Записки Юго-Западнаго отдела Географическаго Общества", якого І том вийшов був 1873 року. В числі співробітників цього журналу були такі славні вчені, як наприклад, В. Антонович, М. Драгоманів, П. Житецький, М. Лисенко, К. Михальчук, П. Чубинський і ін.; ось у цьому журналі знаходимо вже, власне кажучи, цілком сучасний фонетичний правопис, фонетичніший, як правопис Куліша. Між іншим, у цім виданні вперше бачимо вживання ї в нашому значенні, наприклад, мої, їсти. Від цього часу вживання ї стає послідовним. Вплив правопису цих "Записок" на правопис український безперечний і вплив цей був дуже корисний.

Але правопис український не знав спокійного нормального розвитку. Гурток видатних українських учених, що на чолі з проф. П. Чубинським об’єднався коло відділу "Географическаго Общества", провадив велику культурну працю для вивчення життя нашого народу — і праця ця дуже налякала тодішній уряд. Відомий українофоб М. Юзефович, родом українець, розпочав завзяту боротьбу проти цієї роботи й таки досяг того, що на розвиток української культури накладено тоді важку перешкоду, — появився недоброї пам’яти "всемилостивейшій" наказ 18 травня 1876 року. Наказ цей на довгі роки зовсім прибив розвиток українського правопису. Ось з нього та частина, що стосується правопису: "Государь Імператоръ 18 минувшаго мая ВсемилостивЂйше повелЂть соизволилъ: ...2. Печатаніе и изданіе въ Имперіи оригинальныхъ про изведеній и переводовъ на томъ же (малороссійскомъ) нарЂчіи воспретить, за исключеніемъ лишь: а) историческихъ документовъ и памятниковъ; б) произведеній изящной словесности. Ho съ тЂмъ, чтобы при печатаніи историческихъ памятниковъ безусловно удерживалось правописаніе подлинниковъ, въ произведеніяхъ же изящной словесности не было допускаємо никакихъ отступленій отъ общепринятаго русскаго правописанія"... [* Докладніше див. про це вище.]

Це був дуже болючий удар по українському правопису. Нормальний і послідовний розвиток його припинено силою. Широке громадянство з того часу звикло потроху до російського правопису навіть в українських книжках, а це принесло сумні наслідки. В українських виданнях з урядового примусу запанувала т. зв. "єрижка" чи правопис "єрижний" (від назви букв ъ — єр, йор, та ы — єри), цебто частинне повернули наш правопис до його початкового стану в XVIII віці.

Але були в нас спроби й корінної зміни українського правопису. Один з більших недостатків нашого правопису — це те, що ми вживаємо окремих поодиноких значків для так званих йотованих голосних, що складаються з двох звуків, — замість писати ja, je, ji, jy пишемо я, є, ї, ю, а це з наукового боку (і з педагогічного) приносить нам чимало непорозумінь; кожен педагог з досвіду знає, що дитина все пише спершу йама, і тільки пізніш її треба навчити писати яма. Ось через це наш український учений М. Драгоманів у своїх женевських виданнях 1877 року писав уже по-новому, пильнуючи кожний звук віддати окремою буквою, а саме: 1) за прикладом болгар та сербів, Драгоманів завів букву j і писав: jaмa, моjу, даjе, стоjшть jавыр над водоjу й т.ін.; 2) "зм’якшення" приголосної зазначав через ь: земльа, льуде, прьамо, дльа, синье, куjуться, зажуривсьа; 3) замість й писав j: каjдани; 4) замість паєрика вживав теж j: обjава, мjасо, i 5) замість щ вживав, як то в нас і в давнину було, шч: шчо, шче.

Такого правопису вживав і M. Tулов у 1879 р. і писав: jак, jушка, вjане, jіх, сокироjу й т. п. Драгоманів спершу вживав "кулішівки", але з 1877 року починає вживати в своїй "Громаді" нового правопису. На якийсь час "драгоманівка" поширилась була в Галичині, але ненадовго. Скажемо, "драгоманівкою" одного часу писав Ів. Франко, ідеологічний учень Драгоманова. Ось зразок Франкового листа до Волод. Левицького: "Дорогиj Друже! Не прогнівайсьа на мене, шчо сими дньами не буду міг до тебе загостити. Обставини так складаjутьсьа, шчо на пару день мушу jіхати до Наг. Відтам зашльу Тобі приобіцьану роботу дльа калєндарьа, а може незадовго j сам причимчикуjу. А поки шчо приjми поклін і сердечне поздоровленьє! Львів д. 20 Maja 1884".

І з того часу дальший розвиток правопису переноситься до західноукраїнського народу, до Галичини. Тут австрійський уряд розвитку української культури не переслідував, а тому правопис міг собі розвиватися нормально. Міг, але не розвивався, бо й тут для його спокійного розвитку не було доброго грунту. Я згадував уже, яке велике значення мав фонетичний правопис "Русалки Дністрової" 1837 р. на розвиток українського правопису. Правопис цей міцно прищепився в Великій Україні, але й удома, в Галичині, він викликав до себе прихильність. Власне з того часу розпочинається в Галичині боротьба прихильників двох правописів, етимологічного та фонетичного, чи т. зв. "йорофілів" та "йороборців", боротьба, що часами набирала великої гострости. Боротьба ця поділила людей на два ворожі табори, і дуже довго табір прихильників етимологічного правопису чи "йорофілів" (в Галичині на букву ъ кажуть йор) був дуже сильний; доходило навіть до того, що священики в церквах виголошували палкі казання проти фонетичного правопису. Рамки етимологічного правопису розуміли тоді дуже широко, бо хотіли вживати мовних форм, яких тут уживано ще в XVII-XVIII віках; наприклад, довго сварились навіть за вживання в замість старого л в дієсловах минулого часу, і тому написати