Люсі Мод Монтгомері - Емілі виростає

дівчина була жалюгідним босоногим створінням, що крадькома пересувалося бічними вулицями Шарлоттетауна. Навіть коти її цуралися… А тепер вона корчить із себе королеву! Нічого: нині я поставлю її на місце. Ще пару тижнів тому вона була щаслива, що матиме за столиком на базарі молоду Мурреївну. Це ж означало для неї піднятися на новий щабель суспільної драбини. Поллі Толлівер! Подумати тільки! І що це діється на Божому світі?!

Тітка Рут вийшла з їдальні, залишивши Емілі приголомшеною, спантеличеною, отетерілою.

Незабаром тітка повернулася в новій хутряній шубі, в найкращій шовковій сукні й найкращому капелюшку. Відтак попрямувала до особняка подружжя Толліверів. Провела там не менш, як півгодини. Тітка Рут була дебелою, огрядною жінкою й виглядала у своїй новій шубі та парадній сукні страх як немодно, зовсім по-старосвітському. Пані ж Толлівер у паризькій сукні, з майстерно закучерявленим волоссям, з лорнетом у випещених пальцях — була живим уособленням сучасної моди й елегантності. Але перемога однаково схилилася на бік тітки Рут. Ніхто не знає, яка розмова точилася тоді між двома жінками. Однак по тому, як пані Даттон покинула її оселю, пані Толлівер повалилася на ліжко, ридаючи від образи й приниження, немилосердно мнучи паризьку сукню й несамовито шарпаючи прегарно викладене волосся. Тітка ж Рут переможно несла у своїй муфті запрошення для «любої Емілі» неодмінно взяти участь у базарі, адже кузина з Нью-Йорка не виправдала сподівань, повідомивши, мовляв, до Шрусбері приїхати не зможе. Дім доктора Гарді був наступним етапом короткої мандрівки тітки Рут, і знов пані Даттон здобула цілковиту перемогу.

Покоївка пана Гарді чула на власні вуха, як тітка Рут промовила до керівника Вищої школи:

— Я завжди знала: ти дурень, Джиме Гарді, але, на Бога, перестань бути дурнем бодай на кілька хвилин!

Ні, це неймовірно. Покоївка вигадує, просто бреше…

— Ну, Емілі, твоїм неприємностям покладено край, — оголосила тітка Рут, повернувшись додому. — Поллі та Джим почули все, що їм належало почути. Отож, коли всі побачать тебе на доброчинному базарі, — зметикують одразу, звідки дме вітер і дадуть тобі спокій. А при нагоді я вичитаю ще кільком особам! Що ж це діється, як подумати: пристойні дівчата, порядні хлопці не можуть уникнути загибелі від морозу, не наражаючись на обмову! Але ти, Емілі, вже тим не переймайся. І пам’ятай: за тобою завжди стоїть твоя родина.

Як тітка спустилася донизу, Емілі підійшла до люстра й посміхнулася до Емілі-у-Свічаді — посміхнулася сердечно й водночас по-змовницьки.

— І де ж бо я заподіла ту книгу «від Джиммі», в якій змалювала словесний портретик тітки Рут? Мушу додати до нього кілька нових штрихів — конче!

Розділ 22
«Люби мене, люби мого пса»

Коли мешканці Шрусбері побачили, що пані Даттон стала на бік своєї небоги, всі поголоси стихли миттєво. І не дивно: пані Даттон жертвувала на парафію більше, ніж будь-хто з її членів. Це ж бо належало до Мурреївських традицій — всіляко підтримувати церкву. Крім того, пані Даттон позичала гроші половині міських виробників та фінансистів; Ернест Толлівер лише завдяки її допомозі втримався на поверхні у критичний для свого бізнесу момент. Отже, з нею належало рахуватися і навіть дбати про її добрий настрій.

Емілі на доброчинному базарі пані Толлівер продавала жакетики й черевички для дітей. Старші люди охоче купували в неї крам, що вона пропонувала, приваблені її посмішкою, відомою своєю чарівністю і в Шрусбері, і, звісно, в Чорноводді. Усі були з нею і чемними, і люб’язними. Емілі знову почувалася щасливою, хоч гіркий осад на дні душі залишався. Мешканці Шрусбері по багатьох літах говорили, мовляв, Емілія Стар так і не пробачила їм тієї обмови і додавали, що Мурреї взагалі не вміють прощати — факт відомий! Емілі стільки витерпіла тоді, що зненавиділа своє страждання разом з його причинами. Коли пані Толлівер за тиждень запросила її на чай, Емілі від гостини відмовилася — чемно, а втім, рішуче. У тоні її вчувалося щось таке, що нагадувало пані Толлівер, що вона, попри все, є лиш бідною Поллі Ріордан, відтак не гідна приймати у себе Мурреївну.

Ендрю натомість удостоївся аж надміру люб’язного прийняття, коли наступної п’ятниці з’явився в будинку тітки Рут. Був дещо несміливим, бо не знав, як Емілі до нього поставиться. Емілі ж була винятково, напрочуд ласкавою. Либонь, мала на те свої причини! І знову звертаю увагу читача, що я лиш біограф Емілі, а не її захисниця чи палка шанувальниця. Якщо вона вчинила з Ендрю у спосіб, якого не схвалюю, — що можу вдіяти? Тільки висловити свій жаль. Мушу зазначити, що Емілі справді зайшла аж надто далеко, говорячи Ендрю у відповідь на його компліменти, мовби він «надзвичайний хлопець». Навіть саркастичний тон її не виправдовує. Промовила це з солодкою посмішкою, відтак опустила очі, а серце Ендрю закалатало від хвилювання. Ох, Емілі, Емілі!

Тієї весни Емілі добре таланило. Надрукували багато її творів, отримала не один чек — вона ставала справжньою літераторкою. Родина дедалі поважніше ставилася до її письменницької «манії»: чеки були аргументом неспростовним.

— Емілі від Нового року заробила своїм пером п’ятдесят доларів, — мовила тітка Рут до пані Друрі. — Починаю вірити, що ця дитина з легкістю забезпечить собі самостійне становище.

З легкістю! Емілі почула це випадково й, почувши, зітхнула з печальною усмішкою. Що вони знають про сумніви й розчарування людини, яка важко спинається на верхогір’я? Що знає тітка Рут про безнадію, про відчай безсонних ночей, під час яких поет не може знайти єдино потрібних слів? Що вона знає про те розчарування рукописом, який вочевидь не відповідає твоїм прагненням, твоїй первісній поетичній візії? А ті ненависні повернення творів — виплеканих, вистражданих, твоїх? Ті години пригнічення й нових поривань до творчості!

Тітка Рут і гадки не мала про те все, однак тепер обурювалася, коли Емілі повертали рукописи.

— Яка зухвалість! — сичала вона. — Не смій посилати отому видавцеві ні слова! Пам’ятай: ти належиш до роду Мурреїв!