Марія Михайлівна Романівська - Загнуздані хмари

Тепла хвиля огорнула Катинського. От тобі й «тендітне» дівча! З такою «подряпинкою» вона примудрилась цілий день вартувати біля радіо, посилати сигнали, зустрічати літаки… Але так можна було дістати стовбняк і гангрену, зараження крові! А він теж хороший, не звернув уваги.

Катинський навіть здригнувся і несподівано для себе винувато погладив похилену голівку дівчини.

— Ялиночко! У тебе такий хороший проект! І ти сама… хороша.

Вона різко підвела голову. Ясні очі розширились і стали ще прозоріші. І раптом з них так і бризнула велика, нестримна радість.

— Невже?

Дівочі очі викрили свою таємницю, яку приховували і буркотливий тон і недбалі (тільки ділові!) розмови. Ці очі сказали йому про кохання.

Катинський, вражений, замовк, йому здалося, що з пустелі знову п'янко запахли чебреці, наповнюючи серце забутою юнацькою тугою. На волоссі Ялинки виблискували й гасли золоті іскорки.

— Ялиночко, — нарешті сказав він тихо. — Знаєте, я все забуваю вам розповісти. Коли я був молодим партизаном, Толькою Золотим, я кохав дівчину. Вона була дуже подібна до вас — така ж золотоволоса, ніжна, як навесні конвалія. Вона чудесно грала на скрипці… — він замовк, і рука спинилась, завмерла, потонувши в іскристім волоссі. — То була донька залізничника, через якого ми, повстанці, тримали зв'язок з робітниками міста. І от одного дня білі, ганяючись за нами, забрали її з батьком і розстріляли… в ярку, на чебреці… Вона не хотіла виказати нас.

Катинський замовк. Йому стало холодно. Але несміливо вже Ялинчині пальці погладили його руку.

— Ви схожі на неї, Ялинко, — стріпнувшись, додав він і стиснув ласкаві дівочі пальці.

Раптом поліз у кишеню і дістав звідти старий портсигар:

— Знаєте, я хочу вам щось подарувати, один талісман. Катинський відкрив портсигар. Там була добре висушена камелія з вічнозеленими листочками.

— Квітку подарувала мені одна людина… — пояснив він. — Як запоруку завоювання пустелі. Подарувала і сказала: візьміть цю вогнисту квітку, віддайте дружині чи любій дівчині. Хап вони теж обдарують вас палким, щирим почуттям.

— І чому ж ви її нікому досі не віддали? — червоніючи запитала Ялинка.

— Я зберіг її для вас.

Під крилами «Жучка» був невеличкий затінок. Там можна було розташуватись на вимушену стоянку. Але і в тіні була спека, шалена спека.

Сонце пекло, гаряче й жадібне. Воно уперто наступало на кожний затінок, виганяло звідусіль всяку прохолоду… Ось-ось вітер обпалить легені, висушить ніжні їхні пухирчики, і людина почне задихатись і висихати, неначе вивішений на сонці краб.

Справді, можна було цього сподіватись: мучила спрага, спека туманила голову!

Але на схилі косогору, що підпирав річище висохлої річки, рослинність ще була по-весняному багата. Рослини мужньо змагалися з наступом сонця. Звідки черпали вони сили для цієї боротьби? Чи, жадібно встромивши в землю свої довгі корінці-смоки, вони пили підземні води? Чи висмоктували з пісків та солончаків розчинену в них вологу весняних дощів?

— Коли б у нас було приладдя, і якраз дуже нескладне, ми могли б з одного кубометра піску вицідити відро води!

Алкад сумно поглянув на бляшанку, де води залишалося вже обмаль. Та і ця була тепла, неприємна, зовсім непридатна для холодних компресів на цю напухлу ніжку. Ніна махала змоченою хустинкою, але це не допомагало. Хустинка була тепла.

Ніна зморщила засмаглий, облуплений од вітру ніс і сердито шпурнула хустинку. Потім вилізла з-під крила і твердо звелася на ноги. Алкад схвильовано стежив за нею. З зусиллям Ніна зробила кілька кроків і, зціпивши зуби, важко сіла на землю.

— Ні, таки йти я не можу!

Розгублена, вона зірвала травинку і крутила в своїх неспокійних руках. Як безглуздо все трапилось! Зіпсований, непорушний літак, і двоє їх, невдах-мандрівників, загублених у пустелі. Та все це було б ще терпимо, коли б не ця нога.

— Заспокойся, Ніно. Ми щось вигадаємо, — м'яко сказав Алкад. — Це я у всьому винний, такий йолоп… Все я!

Тільки цього не вистачало! Для Ніни ці слова звучали майже глумом. Адже вона сиділа мовчки, пригноблена не тільки фізичним болем, а й виразним почуттям своєї вини. Їй хотілося сказати Алкадові, що він не має жодної провини, крім тієї, що слухався її. Хотілось вилаяти себе щиро, не криючись. Але в Ніни часто виходило все навпаки, і вона закричала:

— Ох, лишенько, чого б удавати з себе невинного рицаря? Ти, здається, не маленький, і я не тягла тебе летіти на «Жучку». Обоє винні.

— Я саме це й хотів сказати, — ще м'якше відповів Алкад. — А найкраще — не говорімо про це. Треба подумати, що робити… насамперед з твоєю ногою.

Ніна стихла і одвернулась. Їй стало соромно за свою поведінку. Сонце безжально пекло їй в обличчя, байдуже до їхньої долі. Повернувши йому спину, Ніна на одній нозі пострибала в затінок.

Тим часом Алкад схилився над землею, щось вишукуючи.

— Ти хочеш їсти? — спитав він, повернувшись із повною жменею якихось корінців. — Це можна їсти. Тут їх росте чимало.

Це були червонясті корінці, дуже схожі на моркву. Ніна почала мовчки гризти їх. Алкад смакував, немовби це були, ну, принаймні апельсини. Мандрівники таки дуже хотіли їсти! А їм і в цьому не пощастило: виявилося, що консерви на літачку були порожніми бляшанками для мастила. Тільки одна коробка була повна, але вони, задовольнившись пачкою печива, ще не