Марія Михайлівна Романівська - Загнуздані хмари

болю. Того дня він зробив помилку — необережним був наскок на білий штаб. Маневр виявився стратегічно невдалим, і за нього заплатили життям шість його найкращих товаришів. Самого ж Катинського, пораненого, виніс у степ його добрий кінь. Вночі біля стародавньої могили тоді нестерпно боліло від помилки серце… більше, ніж роз'ятрена рана в боку.

А тепер йому самому довелося поранити свій любимий витвір! Його птах з блискучими крилами, що літав так високо, лежав долі. Згасло джерело енергії, і оазис, зовсім недавно оживлений електричним сонцем, лежав собі десь у пустелі, знову темний, відданий на поталу стихії.

Помилка!

Адже треба було все передбачити, абсолютно все! Бідний той розум, що не здолав урахувати всіх можливих небезпек! Щоправда, такі сильні смерчі (та ще й у квітні) траплялися надто рідко, але метеорологія ще не навчилась їх заздалегідь передбачати… До того ж сама ВВЕС працювала на висоті, безпечній щодо смерчів. Тому-то до прильоту в Кара-Куми ніхто серйозно про смерчі й не думав. Але ж усе це не було виправданням, і ніщо не могло зменшити провини…

Так картав себе Анатолій Сергійович, суворо й безжалісно аналізуючи причини аварії. В світляному виблиску щось заворушилося. Велетенська ящірка-варан дивилась на вогнище скляними очима… Анатолій Сергійович поворухнувся, вона кинулась навтіки і зникла, як марево. Але на її місце, теж приваблена незвичним світлом, уже повзла велика гидка фаланга. Чорні Кара-Куми підкрадалися й загрожували сміливим мандрівникам. Катинський раптом підвівся і вбив фалангу саксауловим дрючком.

Що ж, треба було міцно стулити губи і не кам'яніти в тузі, а йти негайно і виправляти помилки! Анатолій Сергійович випростався і подався до недалекого такира, на якому, немов на природному аеродромі, стояв його літак. Поштовий, за наказом інженера, вже полетів назад з купою доручень. Раптом вітер доніс якесь кректання з глибин пустелі. Далеко в темряві спалахнули вогники фар. Це йшли вже важковози-автомашини, викликані з Зеленого. Вони везли інструменти й приладдя, щоб «залатати» дірки ВВЕС; везли запасні крила для пошкодженого вітряка та балони газу. Адже на завтра чи післязавтра дирижабль «Велетень» пообіцяв завернути сюди, щоб прибуксувати втікачку ВВЕС додому.

За кілька хвилин мовчазний табір у пустелі ожив. Група робітників молодого міста приїхала, щоб негайно ж, якщо треба, то іі уночі, оснастити ВВЕС.

— Як почуваєте себе, Анатолію? А вам — телеграма! Невтомний Ігдір, що сьогодні встиг уже злітати до Зеленого й повернувся назад автомашиною, простяг Анатолієві Сергійовичу депешу.

Москва! Далека Москва! Підпис нагадав пурпурну квітку на фоні засніженого вікна. Як же до речі! Катинський схилився до вогнища.

«Привіт Анатолію Сергійовичу! — писав нарком. — Читав про пуск нашої першої ВВЕС і шлю Вам привіт. Сподіваюсь, що станція працюватиме безперебійно. Але по-дружньому хочеться дати пораду: не зупиняйтесь на успіхах, будьте завжди готові перемогти перешкоди. Той добрий капітан, хто знає всі вітри на морі і чий корабель не боїться зустріти шторм. Будьте мужні і бережіть Ваші «шахти в небі».

Жадібно всотував слова з листа Анатолій Сергійович. Рум'янець сорому заливав обличчя. І в цьому огні вже народжувались спокій і упертість. Було соромно за хвилинний відчай.

Підбігла Ялинка, заклопотана, схвильована.

— Анатолію Сергійовичу, ми, комсомольська бригада, хочемо тут же, сьогодні, скликати нараду з приводу цього… всього.

— Так народ же втомився з дороги. Може, хлопці перепочинуть і тоді?

Ялинка засміялась. Над огнищем зазвучали й інші молодечі голоси.

— Потім відпочинемо.

У вогонь полетіли гілки саксаулу, дошки з розпакованих ящиків. Вогнище спалахнуло ще яскравіше. Всі посідали біля нього, урочисті, як і тоді, на відкритті ВВЕС.

— Товариші! — сказав Анатолій Сергійович і замовк. Хвилювання заважало говорити. Один погляд на непорушну ВВЕС знову перевернув його всього. Але вітрець зашелестів папірцем у руці…

— Ми тяжко завинили… І Гордій Семенович, і я. Найбільше, звичайно, я!

— Однаково! — сердито озвався з місця Гордій Семенович.

А Катинський почав безжалісно викривати свою помилку, аналізуючи технічні причини катастрофи, говорив про все, що тепер треба негайно ж зробити для порятунку ВВЕС.

Ялинка запропонувала після встановлення ВВЕС влаштувати другу, запасну електролебідку.

Гідролог-комсомолець Алі гадав, що треба просто негайно оточити полігон правильним колом каналів, тоді смерч буде відбиватись вологою зоною, як бар'єром. І далі…

Зворушений, відчуваючи, як розтавала в запалі цього летючого мітингу його занімілість, Анатолій Сергійович слухав, зважував пропозиції. І як від вогнища розсувалась темрява, так мусила (він це відчував!) відступити й пустеля перед наступом молодих сил.

Пізно, перед світанком, закінчилась виробнича нарада. Тоді лише сіли вечеряти, пити гарячий чай, що давно вже перекипів і перестояв.

Втомлений, але трохи заспокоєний, Анатолій Сергійович пішов до стоянки літака, щоб узяти звідти свою куртку. Заповзав холод — такий разючий після гарячого дня пустелі.

Вже світлішав краєчок неба і яскраво вимальовувався силует літака. Раптом у кабіні його спалахнув вогник. Стривожено Анатолій Сергійович намацав у кишені револьвер і тихенько підкрався до кабіни. Прожогом відчинив дверцята…

Хтось охнув, і світло погасло, потім засяяло знов. Засвітився електричний ліхтарик.

Катинський побачив зніяковілу Ялинку. Вона бинтувала свою руку, яка цілий день була чимсь замотана. І Катинський побачив, що шкіра була здерта смугою майже до ліктя, що рука червоніла відкритою раною…

— Ялиночко! — скрикнув Катинський. Вона опустила вії і винувато пробурмотіла:

— Я… я просто хотіла подивитись. Трошки заболіло. Знаєте, тон проклятущий смерч шпурнув мене за деревину… — і, побачивши, що Анатолій Сергійович мовчить, зовсім розгублений, продовжила вже сердитим тоном «мачухи»: — Ну, чого дивитесь! Нічого особливого, так собі… Я не така вже дурна І Я припекла виразку йодом, і, повірте, нічого не буде до самої смерті!