Марія Михайлівна Романівська - Загнуздані хмари

З «морквою» в зубах Алкад подався оглядати місцевість. Спробував спуститись у западину висохлого озера. Дно блищало білим гіпсом чи, може, нальотом солі. Хаотично нагромаджені брили перетинали йому шлях. Там було мертво, непривітно, і Алкад швидко видерся назад — на берег. Хлопець зірвав кілька травинок, щось розмірковуючи, поклав їх на долоню, понюхав. Потім піймав якогось жучка і, посадивши його на долоню, почав розглядати так, ніби став дослідником-ентомологом.

— Знаєш, Піно, заявив він, повернувшись до неї з таємничим жучком. — Я вже добре орієнтуюсь, де ми опинились. За моїми розрахунками, кілометрів за п'ять звідси є аул. По-моєму, ми таки далеченько від караванної стежки. Я гадаю, що треба мені зараз же йти, добитись до аулу та й приїхати по тебе. Ти не боїшся тут залишитись сама?

Боятись? Звичайно, Ніна не боялась… Алкад діло каже, це безглуздо — так сидіти грибом! Тільки як він знайде дорогу? Що тут можна зрозуміти в цих одноманітних хвилях піску?

Що зрозуміти? Алкад усміхнувся, заспокоюючи. Жучок розправив крильця і полетів з долоні. Вона бачила цього жучка? Адже він, Алкад, народився в Кара-Кумах, у кибитці свого діда туркмена Джулдуза-Зірки. І від діда навчився визначати місцевість по рослинах, по пахощах трав, по кольорах піску і навіть по жучках та тваринках… І шлях він знайде швидко, він ще не втомлений, п'ять кілометрів пройти — дурниця!

Не чекаючи навіть Ніниної згоди, вже бадьорий і балакучий, Алкад почав готуватись у дорогу. Підкотив літак у «затишніше» місце. Натаскав якихось колючок, обклав ними Ніну — він запевняв, що цих колючок страх як не люблять фаланги та каракурти. Швидко, як землерийка, накопав цілу купу корінців, наховав собі в кишеню; радив їх і Нінці смоктати — адже вони були водянисті.

— А як же ти будеш без води? І без їжі… Ти взяв би консерви.

Нізащо! Хай вона залишить їх собі! Що він бере — так це електричний ліхтарик. Хай вона засне без світла. А їжу…

Вони почали переконувати один одного взяти коробку — все, що було їстівного. Вони навіть почали сміятись, відганяючи неминучу й близьку примару голоду та спраги.

Нарешті вирішили консерви з'їсти. Коробку розкрили з великими труднощами гвіздком. Раптом Алкад помітив, як, поворушивши погою, Ніна від болю вкусила себе за палець. Не закінчивши їсти, він похапливо почав збиратись.

— Ну, Ніно, ти, одним словом, будь спокійна. Думай про що-небудь таке стороннє, щоб час минав швидше. Ну, повтори хоч би всі теореми! Повториш, і я вже прийду. От побачиш! Тільки якщо випадково зустрінешся з якимсь караваном — залиш на цьому деревці записку, а то я хвилюватимусь, чуєш?

Він посміхнувся і простяг руку для дружнього прощання. Ніна бачила, що він вкрай збентежений.

Вона глянула навколо, і серце її стислось. Це був не страх, ні, але таке почуття, наче все на світі замовкло й насторожилось у тривозі. Востаннє вона спробувала заперечити. Адже їх може знайти літак? Ні, Алкад тепер був певний, що вони взяли не той напрямок. Навряд чи швидко їх могли знайти.

— Ну, іди! Тільки ти не заблудишся, правда? Тоненькі пальчики затремтіли в руці Алкада — Ніна турбувалась про нього! Він стиснув їй руку, весело й недбало, ніби справа йшла про звичайну прогулянку, і, не оглядаючись, швидко пішов.

Ніна залишалась сама. З тривогою вона глянула на сонце. Воно пливло ще високо — жовте, розпечене, ліниве!

Зітхнувши, вона глянула на свою посинілу ногу. З якою радістю вона пішла б з Алкадом по пісках! Сидіти тут!.. Стерегти «Жучка»! Адже його міг хтось забрати, коли б вони пішли вдвох! Хтось…

Ніна подивилась навколо і подумала, що може тут тільки дикі джейрани могли завітати з западину. Багато недосліджених місць ще таїлося в Чорних пісках…

Вона зіщулилась під крилом літака. Непомітно її огорнув сум. Вусики трав, ще колихались від подихів гарячого вітру, нагадали їй степи далекої України, по яких вона бігала в дитинстві. Смілива й дикувата, вона не знала, що таке почуття самотності, коли залишалась одна серед безкраїх просторів. Навпаки, здавалось, шо всі рослини, і вітрець, і навіть хмари, що високо пливли над землею — все ставало близьким і рідним, все розчинялось у її серці, і воно ставало вщерть, до краю, повним. Але зараз вона відчувала себе самітною й загубленою серед неозорих пісків. Мабуть, впливала мовчанка, звичайна мовчанка пустелі!

І безжальне сонце, і суховій, і горби, і навіть трави, здавалось, неясно загрожували їй, несподіваній гості з далекого краю. Вони обступали її з усіх боків, стискали її збентежене серце, примушували його битись нерівно й тривожно.

Вона подумала про Алкада. Стуливши вії, немов побачила, як він іде без шляху, поважно несучи свої широкі плечі. Побачила, як зупиняється і з тривогою дивиться назад. Ніяково затремтіли довгі вії, як тоді, коли вона вичитувала йому.

Їй раптом схотілося його вернути, щось сказати хороше і тепле. Немов обпік її докірливий далекий погляд! Це було невідоме почуття, ще незнане й тривожне, як коливання трав, солодке і разом терпке, як запахи степів. Сама здивована цим почуттям, Ніна навіть підвелася й сіла. Як нерівно й гаряче билося серце!

Коли б вернути Алкада! Вона сказала б йому, що почуває себе дуже винною… Для чого вона зняла цю паніку, примусила його летіти після глузувань і образ? Адже вона нічого не допомогла дяді Толі, тільки наробила зайвих неприємностей. Чи не знайшлося б їм з Алкадом роботи у зруйнованому смерчем Зеленому селищі? «Вітер» знов прорвався в її характері, зломивши витримку й дисципліну. Що скаже вона дяді Толі?

Якби вернути Алкада! Сказати б йому, що він дуже гарний хлопець, хоч і подібний до дівчини! Він ще й брав усю провину на себе! А вся провина була