Едуард Ісаакович Ростовцев - «Привид» не може втекти

Винник дістав з шухляди столу ту саму папку, яку він уранці передав Наталі, розкрив її.

— Ось довідка відділу кадрів Хабаровського міськкомунгоспу про те, що ви, Дарино Федорівно, з жовтня 1953 року до серпня 1954 року були ретушером, а потім фотографом— моменталістом в одному з тамтешніх фотоательє. Правда, у вашій трудовій книжці такого запису немає. Чому?

— Не працювала я там. Це якась помилка.

— Помилка, — незворушно повторює Винник. — Тоді погляньмо на інший документ.

В цей час у двері зазирає Лежнєв.

— Ви довго ще працюватимете? — запитує він Наталю.

— Та ось… — не одразу зметикувавши, що треба відповісти, розводить руками Наталя.

— Коли закінчите, подзвоніть мені в кабінет криміналістики, — каже Лежнєв.

— Я подзвоню, — випередив Наталю Кравчук.

Лежнєв зникає, чим немало дивує Наталю: іде такий важливий допит, а він, бачте, не хоче бути присутній на ньому.

Тим часом Винник бере з папки телеграму.

— Це пояснення колишній завідуючий ательє Ван Ю-зі дав тиждень тому співробітникам Хабаровського управління державної безпеки. Читати? — звертається до Анісімової.

— Читайте.

— «Цим пояснюю, що пам’ятаю Анісімову Дарину Федорівну, яка в 1953–1954 роках працювала у фотоательє на посаді спочатку ретушера, а потім — фотографа. Була старанна, акуратна. Фототехніку знає добре. Після переводу її на. посаду фотографа-моменталіста працювала самостійно в окремому приміщенні. Претензій і скарг на неї з боку клієнтів не було. План виконувала. Я звільнив Анісімову після того, як побачив у її столі негативи і відбитки фото порнографічного змісту. Вона просила не розголошувати цієї справи, запевняла, що знімки робила на прохання деяких клієнтів. У той час Анісімовій було близько сорока років. Вона середнього зросту, повнувата, шатенка, обличчя в неї…» Читати далі?

— Не треба, — Анісімова старанно тушить у попільничці сигарету. — Я була фотографом у Хабаровську. Все, що свідчить Ван Ю-зі, правда. На Вітебській дівчат фотографувала я. Не Джон, а я. Задоволені?

— Не зовсім, — усміхнувся Кравчук. — Нащо ви сфотографували Ганну Щербак?

— Для того, для чого й інших: такі знімки мають у декого великий попит.

— Але ж Щербак була ваша приятелька.

— Ну то й що?

— Соромити вас, мабуть, марна річ? — каже Наталя.

— Авжеж, — кривить рота Анісімова.

— Але вам буде пред’явлено звинувачення ще по одній статті кримінального кодексу.

— Стаття 211, — примружується Анісімова, — рік позбавлення волі або виправні роботи на той же термін.

— А ви непогано обізнані!

— Треба ж знати, на що йдеш, — посміхається Анісімова.

— Оскільки ми вже торкнулися минулого, — каже Винник, — давайте, Дарино Федорівно, уточнимо ще одну деталь. Коли сталася залізнична аварія, в яку ви попали?

— В лютому 1944 року.

— Де це було?

— Між Аткарськом і Саратовом.

— Яким поїздом ви їхали?

— Москва — Саратов.

— Правда. Цей поїзд зазнав тоді аварії, хоч і не такої страшної, як ви розповідаєте. Правда й те, що в саратовську залізничну лікарню 23 лютого 1944 року разом з іншими, що постраждали, привезли також Анісімову Дарину Федорівну, 1915 року народження. Ось її історія хвороби, — Винник узяв із папки ще один документ: «Велика кількість порізів обличчя, удар у грудну клітку…» Все сходиться. А отут уже щось не зовсім ясно: «… травматична ампутація частини лівої ступні». Як у вас із лівого ступнею. Дарино Федорівно? Тюремний лікар твердить, що вона у вас не пошкоджена.

Анісімова закурює ще одну сигарету.

— Не хочете відповідати? — питає Наталя. — Будете чекати очної ставки із справжньою Анісімовою Дариною Федорівною? З тією, чиїми документами користувалися двадцять чотири роки?

— Підожду, — кривить рота Анісімова. — Мені нема куди поспішати.

Вона знову закутується в тютюновий дим, немовби хоче за його пеленою сховати якось одразу посіріле обличчя.

Винник і Кравчук переглядаються.

— Начебто все, — обзивається Винник.

Кравчук бере телефонну трубку, набирає номер.

— Капітан Кравчук, — басом каже він у трубку. — Ми вже закінчили… До вас?.. Усі?.. Ідемо.

Він кладе трубку і звертається до Наталі:

— Лежнєв хоче порозмовляти із звинувачуваною. Запрошує всіх до себе.

— Я стомилася, — підводиться з стільця Анісімова. — Нікуди не піду. Відправте мене в тюрму.

— Це ненадовго, Дарино Федорівно, — підбадьорює її Винник. — А йти нам три кроки по коридору.

Анісімова забирає сигарети, Кравчукові сірники і йде до виходу. У коридорі вона трохи впирається, але потім заходить до кабінету криміналістики.

Лежнєв зустрічає її дуже люб’язно, пропонує стілець, жде, поки вона сяде, потім називає себе. Це їхня перша зустріч, перша розмова…

А чи перша? Наталя дивується, коли Лежнєв питає Анісімову:

— Не впізнаєте мене?

Анісімова насторожено вдивляється в нього. Наталя бачить, яка вона напружена, як часто пульсує на її в’ялій, уже зморщеній шиї синя склеротична жилка.

— Не пригадую, — каже. — А взагалі обличчя знайоме.

— Ми давно не бачилися з вами, — киває Лежнєв. — Чверть віку минуло відтоді — немало. І, чесно кажучи, я теж не впізнав би вас, Адо.

Анісімова схоплюється, хоче щось сказати, навіть розкриває рота, а потім зціплює зуби.

— Не вийде, — цідить крізь зуби і махає пальцем перед самим обличчям Лежнева. — Не вийде, громадянине слідчий. Дешево мене не купите. А довести вам нічого не вдасться. Чуєте, нічого!

Вона вже кричить, бризкає слиною. Лежнєв не реагує на її вигуки.

— Справді, — згоджується він, — нелегко довести, хто стільки років ховався під чужим ім’ям. Тим більше, що вам колись зробили пластичну операцію. Невдало зробили, похапцем; інструмент хірурга-невдахи зачепив нерв, і ваше обличчя стало схоже на потворну маску.

— Ви не маєте права! — верещить Анісімова. — Це образа!

— А колись ви були красива, Адо. Дуже красива.

— Я вам