Едуард Ісаакович Ростовцев - «Привид» не може втекти

— І все-таки треба, щоб його впізнала Пєтухова, — зібравшись з думками, сказала Наталя.

Винник стримано всміхнувся, а Кравчук зареготав:

— Наталко, ти мені нагадуєш анекдот з філософом, який запізнився на поїзд. — І, переставши сміятися, додав — Ще два дні тому твоя Сільва розмовляла з Савицьким, я і Лежнєв були присутні.

— А ви не спитали її, чи схожий він на Шефа? — несамохіть вирвалось у Наталі.

Винник і Кравчук, самі того не знаючи, нагадали їй про те, що поєдинок триває, що веде його не тільки слідчий Супрун і що, нарешті, цей слідчий не має права виходити з бою, хоч би як важко йому довелося.

— Наталко, ти, здається, вважаєш нас за хлопчаків, — образився Кравчук. — Пєтухова каже, Савицький і Шеф трохи схожі. Але Шеф старший за Костю, вужчий у плечах, а крім того, Савицький значно цікавіший. Зваж, Пєтухова сказала це сама. І їй можна повірити: в чому, в чому, а в чоловіках вона розбирається.

— Не патякай, Володю, — кволо всміхнулася Наталя.

Час передишки минав, треба збиратися з силами — чи вистачить їх? — допит буде продовжено.

До кабінету Лежнєва входять усі втрьох. Анісімова зустрічає Наталю вивчаючим поглядом, але Супрун витримує його. Кравчук підступає до письмового столу, заглядає в шухляду.

— Десь у Лежнева мають бути сигарети, — ні до кого не звертаючись, каже він. — Ага, ось вони.

Він удає, що дістає з шухляди, а насправді — спритно виймає з кишені пачку сигарет «Мир» і закурює.

— Куріть уже й ви, Анісімова, — дозволяє Наталя, дістаючи з шухляди другу пачку сигарет.

Анісімова бере сигарети, просить у Кравчука сірник. Те, що пачка розпечатана, здається, не бентежить її, вона не звернула на це уваги. Та це тільки здається. Сигарети Анісімова поклала перед собою — отже, не сумнівається, що це та сама пачка, яку їй намагалися передати в коридорі. Сидить спокійно, мабуть, аж надто спокійно, з насолодою затягується димом. На Наталині слова: «Продовжимо нашу розмову, Дарино Федорівно?» — реагує не одразу. Тільки тоді, коли Наталя повторює цю фразу, Анісімова ледь помітно здригається, а потім, примружившись, дивиться на Супрун.

— Я вам усе сказала, — після деякої паузи каже вона.

Цю паузу, ледь помітну заминку перед тим і підкреслено байдужий тон треба поставити в один ряд з розпечатаною пачкою сигарет — обвинувачувана вирішувала, що їй робити.

— Так-таки все і сказали? — втручається Кравчук.

— Все, — спокійно відповідає Анісімова. Вона вже має якесь рішення. — Коли чогось не зрозуміли, можу повторити.

Вона дивиться на Наталю, і її рот кривиться в посмішці. Це виклик, і Наталя приймає його.

— Де ви познайомилися з Ганною Щербак?

— Я вже казала, в поїзді.

— В якому?

— Москва — Сочі. У неї і в мене була пересадка в Ростові. Сіли в один вагон. Там і познайомилися.

— Коли це було?

— У липні минулого року.

— Куди їхала Щербак?

— До моря. Відпочивати.

— А ви?

— І я їхала відпочивати. Тільки у неї була путівка в санаторій, а я — дикуном.

— Де ви відпочивали?

— В Сочі.

— Де там зупинялися?

— У господаря на квартирі.

— Де саме?

— Не пам’ятаю. Десь на горі.

— У Сочі зустрічалися з Ганною Щербак?

— Кілька разів. Були навіть у ресторані.

— В якому?

— В «Приморському».

— Коли вам Щербак сказала, що вона збирається переїжджати з Рівного в Сосновське?

— Тоді ж і сказала.

— А її чоловік твердить, що питання про переїзд у Сосновське виникло значно пізніше — в листопаді.

— Чоловікові вона могла і в листопаді сказати, а мені казала в липні.

— Одначе ви опинилися в Сосновському раніше за Щербак.

— Я жила спочатку в Русанівці.

— Як же Щербак, живучи в Рівному, допомогла вам влаштуватися в Русанівці?

— Допоміг її знайомий, якому вона передала зі мною листа.

— Хто цей знайомий?

— Механік з автобази. Чухно його прізвище.

— Він же Пашка-Трактор, — вставляє Кравчук. — Між іншим, таке прізвисько йому дали через те, що він тягнув усе, що погано лежало.

Анісімова не удостоює Кравчука навіть поглядом.

— Щось у вас кінці з кінцями не сходяться, Дарино Федорівно, — мовить Наталя. — Приїхали ви в Русанівку в вересні минулого року, а Чухно, котрий, за вашими словами, допоміг вам там влаштуватися, тоді й поняття про вас не мав. Пєтухова на допиті показала, що познайомила вас із Павлом Чухном тільки в травні цього року.

— А ви не вірте цій шльондрі.

— Нащо ж так грубо, Дарино Федорівно? — вступав у розмову Винник. — Не кажучи вже про все інше, падіння Пєтухової не обійшлося без вашої участі.

— Бреше вона!

— Припустімо, — не відступає Винник. — А як ви познайомилися з Пєтуховою?

— Її привів до мене Джон.

— Той хлопець, що деякий час у вас жив?

— Він.

— Це він фотографував жінок у непристойному вигляді?

— Він.

— Як його прізвище?

— Не пам’ятаю.

— Я нагадаю: Палій. Георгій Зіновійович Палій, лаборант хіміко-технологічного інституту.

Анісімова совається на стільці, закурює нову сигарету.

— Можливо, — каже вона, кутаючись димом. — Я не з цікавих, біографію його не питала.

— А ми поцікавилися, — підхоплює Винник, — і з'ясували, що він ніколи у вас не жив.

Анісімова мовчить, курить.

— Дарино Федорівно, — ніби не надавши значення її мовчанці, веде далі Винник, — ви коли-небудь займалися фотографією?

— Цього мені ще не вистачало! — знизує плечима Анісімова.