Франсуа Шарль Моріак - Гадючник. Дорога в нікуди

Дені озвався байдужим голосом:

— А, розумію. Виходить, вони зустрічалися інколи? Старий, та ось уже три тижні, як вони обідають разом у молочній біля медичного факультету… А щочетверга і я до них приєднуюсь. Мені давно кортіло розповісти тобі… Та Розета не дозволяла. Ну, старий, що тепер скажеш?

П'єр поклав руки на плечі Дені.

— Визнай, що я все-таки почав потроху виправляти ситуацію.

Дені похитав головою: мовляв, незрозуміло, яка роль належить тут П'єрові.

— Велика роль, старий, дуже велика! Між нами кажучи, мати під час поділу трималася добре, а тепер безперестанку товче, що наші будинки дають усе менше й менше прибутку, що за ремонт квартир доводиться платити неймовірно великі гроші, податки більшають, і на ті кошти, які залишаються, Робер не зможе утримувати всієї родини… Ти ж нашу матір знаєш!

— Можеш її заспокоїти: ми у її сина не попросим ані су.

Дені нарешті повернувся до П'єра дрібненьким зблідлим лицем. Той схаменувся:

— Ну й тварюка ж я! Вибач, Дені. Знову ми бабраємось у брудних справах. А все це й значення ніякого не має: доведеться почекати кілька років, поки Робер почне заробляти на прожиття. Зрештою, всі свої гроші я віддам йому… Тут тільки одне важить: нехай ніщо не загрожує Розиному щастю… А все інше…

— То ти вирішив, що Роза буде щаслива з твоїм братом? А ти певен?

П'єр ображено вигукнув:

— А це вже не мені, та й не тобі вирішувати! Це вже нехай вони самі розсудять. Мені здається… Послухай, Дені, я з ними обідаю кожного четверга, я спостерігаю їх. Робер затримується в лікарні, він завжди приходить останній. Якби ти побачив Розине обличчя, коли він увійде! Старий, тут якраз до речі буде нагадати один рядок: «Тоді те щастя я сховала в безгоміння». Моя Кібела не відрізняє насолоди від щастя, але ж любов існує вже тоді, коли закохані ще не зазнали ніяких пестощів.

Дені запитав:

— Вони цілуються?

П'єр засміявся надто голосно:

— Ну, старий… це ти вже зайве питаєш!

— Тобі час їхати, П'єро, — сказав Дені, підійшовши до вікна, — сніг сипле густий… Незчуєшся, як стемніє. Нашою дорогою поночі проїхати неможливо, а ти ж не звик пішака мандрувати. Хоча й то правда — чого тобі про дорогу турбуватися! Ти можеш і за авто заплатити.

— Не кажи так, Дені, це дуже прикро, це мене ображає.

Вони спускалися сходами, що вели на кухню, — там П'єр залишив свій велосипед.

— А чому це тебе ображає? Матимеш свій рахунок у банку, чеки підписуватимеш. Чого тут соромитись? Це тепер твій обов'язок, твій державний обов'язок. В решті решт ти станеш подібний до своєї матінки. Ти її тепер на неї схожий. І голос у тебе точнісінько такий. А ще як станеш огрядніший…

Вони стояли в куточку між сходами й кухнею; Дені при кволому блиманні лампочки не міг побачити, як відбилось його знущання на П'єровоіму обличчі; та коли П'єр Костадо озвався, Дені ледве пізнав його голос:

— Дені, що я тобі зробив?

Ніякої відповіді. Тільки чути, як важко дихає Дені. Над головами в них блищали казани та каструлі, рядочками вишикувались банки з варенням та маринадами. Тут царювали запахи прянощів і прання. Дені дихав усе частіше, ніби засапався, бігши, і раптом заплакав, відвернувшись до стіни, охопивши голову руками.

— Дені,— знову спитав П'єр Костадо, — що я тобі зробив?

Він обняв Дені за плечі. Той випручався. П'єр наполягав:

— Чому ти не кажеш, що я тобі зробив?

— Сам не знаю… Я б тобі сказав, якби знав… Не знаю, чого мені так боляче.

Увечері він поскаржився на мігрень і ліг не вечерявши. На хвилинку заскочила Роза — посидіти коло ліжка. А йому нічого не треба, аби тільки спокій дали. Сестра сказала, що побуде біля нього з книжкою, вголос не читатиме, розмовляти не будуть. Дені погодився. Роза спостерігала його крадькома. Вона знала, що по обіді до нього приїздив П'єр. «Мабуть, гнівається, — адже я йому не призналася, ошукала його», — думала вона. І Дені розумів, що присутність Рози біля нього означає: «Прошу тебе, прости…» Обоє вважали, що простіше буде не проронити ні слова.

Робер Костадо завжди приходив перший о шостій годині в сквер, до статуї «Юнак і Химера». Він знав, що Роза якраз саме виходить із Шардонової книгарні, ще хвилин десять — і він побачить її в райдужній грі водяних бризків: це поливають із шлангів газони. Газони пахнуть запорошеною травою, пофарбовані садові стільці — свіжою фарбою. Він чекав її, і йому кортіло пересвідчитись, чи вона — та сама дівчина, образ якої він носить у серці, та сама Роза Револю, з якою він танцював увесь минулий бальний сезон і навіть цього року… В неї неуважний і осяйний погляд, убрання завжди пасує до її зграбненької постаті… В ті часи мало не кожна рисочка свідчила про янгольську байдужість її до побутових дрібничок: трохи висмикнеться назовні бретелька сорочки, а то застібка відстібається, а то ще неслухняний кучерик порушить суворий лад зачіски пана Тарді…

«Безладна вона якась», — казала матінка Костадо. Але тоді Робера зворушувала ця недбалість, що у дівчини, звиклої до розкошів, ніколи не доходила до неохайності.

Тим часом Роза квапилась помити руки в комірчині позад книгарні, прощалася з Шардоном, з насолодою вдихала свіже повітря. Призахідне сонце пестило промінням цю запорошену дівчину з сірим обличчям і вицвілим волоссям. Робер щоразу зустрічав її з розчаруванням і роздратуванням — така вона була не подібна до тієї, яку він обожнював. Тільки очі