Едгар Райс Берроуз - Тарзан та його звірі. Тарзанів син

Саме тоді Меріем опритомніла і розплющила очі. Побачивши, що діється, вона схопилася на ноги.

— Кораку! — закричала вона. — Кораку! Мій Кораку! Я знала, що ти прийдеш. Скарай його, Кораку! Скарай!

І дівчинка з вогнем в очах, задихана від хвилювання, кинулася на допомогу Коракові. Поблизу лежав його спис, якого хлопець метнув, коли кинувся на мавпу. Дівчина схопила зброю. На її обличчі вже не знати було й сліду непритомності. З нею не сталося істерики після пережитого нервового струсу. Вона була збуджена, але тепер не відчувала страху. Її Корак бився з іншим Мангані, який хотів її вкрасти; але вона не втекла десь на високе дерево, щоб звідти, з безпечної відстані, спостерігати за битвою, як зробила б самиця Мангані. Вона наставила Кораків спис на мавпу і’ вгородила вістря в груди хижого напасника. Корак не потребував її допомоги, тому що величезний мавпич на той час уже був мертвий, але хлопець усміхнувся й подякував Меріем.

Яка ж вона була струнка і гарна! Невже дівчина так змінилася за ті кілька годин, що його не було? Чи, може, це поєдинок з мавпою змінив його бачення? Він по-новому почав дивитися на Меріем, його очам відкрилося багато нових і чудових несподіванок. Скільки часу збігло відтоді, як він побачив у селищі маленьку арабську дівчинку, він не знав, — адже поняття часу в джунглях не важливе, і днів, які минули від першої зустрічі, він не лічив. Але дивлячись на неї зараз, він усвідомлював, що перед ним уже не та маленька дівчинка, яку він уперше побачив, коли вона бавилася з Джікою під великим деревом, що росло біля загорожі. Зміна мала відбуватись дуже поступово, якщо він досі її не помічав. Але чому ж тепер так несподівано помітив? Його погляд перебіг із дівчини на забитого мавпича. І Корак раптом збагнув справжню причину викрадення дівчини. Очі його широко розплющились, а потім хижо звузились від люті, коли він поглянув на брудного хижака, що лежав біля його ніг. Зате коли хлопець перевів погляд на Меріем, його обличчя повільно залив рум’янець. Так, відтепер він дивився на неї новими очима — то був погляд чоловіка, який дивиться на жінку. Акут наспій саме тоді, коли Меріем прохромила списом Коракового супротивника. Захопленню старого мавпича не було меж. Він набундючивсь, випростався й заходився глузувати з подоланого ворога. Він гарчав і кривив свої довгі рухливі губи. Хутро йому стало сторч. На Меріем і Корака він не звертав уваги. У глибоких закамарках його маленького мозку щось ворухнулося — щось. Запах самця і вигляд його великого волохатого тіла розбудили в Акутовім серці тугу за подібними до себе.

А Меріем? Вона була жінкою. Любити — священне право жінки. Вона завжди любила Корака. Він був її великим братом. З них трьох лише Меріем не змінилася. Вона й далі чулася щасливою в товаристві її Корака. Вона й далі любила його — так, як сестра любить свого поблажливого брата, — і вона дуже, дуже ним пишалася. В усіх джунглях не було нікого дужчого, гарнішого, відважнішого. Корак підійшов до неї впритул. Коли вона подивилася на нього, то побачила в його очах якийсь новий вогник; але вона не зрозуміла його значення. Вона не усвідомлювала близькості їхнього повноліття і не розуміла, які зміни в їхньому житті віщує вогник в очах Корака.

— Меріем, — прошепотів він, і його голос захрип, коли він поклав засмаглу руку на її оголене плече, — Меріем!

Раптом він притиснув її до себе. Вона сміючись подивилася йому в обличчя, а потім він нахилився і поцілував її просто в губи. Вона не пам’ятала, щоб її хтось так цілував раніше. Це було дуже гарно. Вона подумала, що в такий спосіб Корак виказує радість від того, що великій мавпі не вдалося її вкрасти і втекти разом з нею. Вона також була щаслива і тому обняла Корака за шию і також поцілувала його, ще і ще. Потім, коли зауважила у нього за поясом ляльку, то схопила її і поцілувала так само, як Корака.

Корак хотів щось сказати. Хотів сказати, як він любить її; але почуття любові бентежило його, а словник Мангені був такий обмежений.

І тут усе зненацька урвалося. То був Акут — він раптом глухо загарчав, не голосніше, як тоді, над мертвим мавпичем, ні, майже вполовину тихіше; але притаманне Коракові чуття дикого мешканця джунглів зразу підказало: Акут застерігає. Корак швидко урвав хвилююче споглядання гарного обличчя, що було так близько. Пробудилися інші його відчуття. Вуха нашорошилися, ніздрі почали принюхуватися. Так, щось наближалось!

Корак повернувся до Акута. Меріем стояла позад нього. Всі троє застигли, наче вкопані, вдивляючись у гущавину джунглів. Шелест, який привернув їхню увагу, наростав, і врешті за кілька кроків од них кущі розсунулися, і з’явилася велика мавпа. Звір побачив їх і зупинився. Він озирнувся, застережливо загарчав, і через мить із кущів вийшов ще один самець. За ним з’явилися інші — самці, самиці, малеча, а тим часом двоє волохатих велетнів стояли й дивилися на нашу трійцю. То було плем’я мертвого короля мавп. Акут заговорив перший. Він вказав на мертвого самця.

— Корак, великий воїн, убив вашого короля, — прогарчав він, — у джунглях немає славетнішого за Корака, Тарзанового сина. Тепер Корак буде королем. Чи є тут мавпич, дужчий за Корака?

То був виклик кожному самцеві, який хотів би оскаржити Коракове право на королівство. Мавпи зажебоніли, забелькотіли й загарчали, перемовляючись між собою Врешті наперед повільно виступив молодий самець, дибаючи на коротких міцних ногах, з настовбурченою шерстю, з гарчанням. Він був страшний.

Надзвичайно великий, у розквіті сил, він ще й належав до того рідкісного виду мавп, яких, за розповідями тубільців, білі люди давно шукають у найнедосяжніших куточках джунглів. Навіть самі тубільці рідко зустрічали цю велику волохату первісну людину.

Корак ступив назустріч велетневі. Він також гарчав. Подумки він уже склав план дій. Зійтися впритул з цим здоровенним нестомленим звіром після недавнього тяжкого двобою з таким самим здоровилом означало неминучу поразку. Він повинен знайти легший шлях до перемоги. Він пригнувся, готуючись зустріти напасника, який, хлопець