Василь Дмитрович Слапчук - Книга забуття

тому, хто вчився погано. Іноді допомагав зачатий хитрістю й випадком нащадок на ім’я „везіння“».

— А з тебе ніхто не сміявся?

«Коли ти не з боязких і людина стійка, це аж ніяк не означає, що ти не повинен уникати за змоги поразок та халеп, що тобі загрожують, і, відповідно, боятися, щоб вони тебе не заскочили, — розмірковував мудрагель Монтень. — Навпаки, всі чесні засоби, здатні нас уберегти від нещастя, не лише дозволені, а й заслуговують на похвалу. А щодо сили гарту, то вона виявляється здебільшого в тім, аби з незворушним спокоєм перетерплювати злигодні, на які немає ради. Ось чому жодні рухи чи випади зброєю в бою не здаються нам негожими, якщо вони допомагають відбити завдані нам удари».

— Вони ж не знали, що я боюся.

Монтень говорить радше про рефлекси. Перша реакція тіла чи думки не завжди керована. Або ж завжди некерована — мимовільна, якщо її не відпрацьовували зумисне. Наприклад, коли я тільки потрапив до Афганістану, першою реакцією на віддалені залпи гармат була думка: грім. А після повернення варто було зачути грім, як одразу ж думалося: гармати.

— Як це?

— Я не показував, що мені страшно.

— А-а.

Ернст Юнґер 10 жовтні 1943 року зробив у щоденнику («Випромінювання») запис: «Думка: незважаючи на те, що в цій другій війні я значною мірою оточений кулісами комфорту, я живу в більшій небезпеці, ніж під час битви при Сомме чи у Фландрії. Мені здається також, що серед сотні старих вояків навряд чи хтось витримає ці нові жахи, що наростають у міру переходу зі сфери героїзму в сферу демонічну».

І сам Юнґер, який у Першу світову отримав, здається чотирнадцять поранень (не рахуючи таких дрібниць, як рикошети та подряпини) і кілька орденів, уже не був тим героїчним воякою, яким ми його знаємо за книгою «У сталевих грозах». Ось запис 1942 року, зроблений на східному фронті: «Ми стрибнули в укриття й перечекали бій. Такі положення бачаться мені тепер напівкомічними, напівприкрими. Вік чи, радше, стан, у якому ці речі видаються привабливими, коли стараєшся перевершити самого себе, зосталися для мене в далекому минулому». Ернст Юнґер не прагнув поповнити кількості ні своїх поранень, ні нагород. Звичайно, не страх цьому причиною. А якщо й страх, то той, якого Юнґер уже не здатний відчувати. «Буває такий різновид страху, що заворожує, як незнана земля. Так, у ці миттєвості я відчував не боязнь, а піднесення й майже демонічну легкість; нападали на мене й несподівані приступи сміху, який нічим було вгамувати», — поділився відчуттями в своїй першій і, либонь, найвідомішій книзі — «У сталевих грозах». Такий страх для Юнґера тепер — розкіш. Оскільки «мислення і страх — одне одному не пара; почавши думати, необхідно передусім прогнати страх, інакше з’являться міражі й неправдиві умовиводи, — цей запис датовано 1947 роком — зі щоденника „Роки окупації“. — Фізична загроза видається тим страшніша, чим сильніше йде на спад вінець мислення — метафізичне бачення». Перед нами — мислитель та естет. Якось (Париж, 27 травня 1944 року): «Повітряні тривоги, нальоти. З даху „Рафаеля“ я двічі бачив, як у напрямку Сен-Жермен піднімалися потужні хмари вибухів, а ескадрильї на великій висоті віддалялися… Під час другого нальоту при заході сонця я тримав у руці бокал бургундського, в якому плавала полуниця. Місто зі своїми червоними баштами й куполами було огорнуте дивовижною пишнотою, подібно до чашечки квітки, для смертельного запліднення обліпленої комахами. Усе було спектаклем, дією сили як такої — утвердженої й піднесеної стражданням».

― Яка демонічна картина! — каже Дайта.

Вона підходить іззаду, нагнувшись, кладе підборіддя мені на плече й дивиться в монітор.

— Демони страху відпочивають, — погоджуюся.

Притуляюся щокою до її щоки. Вона обіймає мене за шию.

― Де тільки ті демони на нашу голову беруться? — зітхає Дайта.

— Наші демони — це ми.

— Що — і я? — Розмикає обійми.

— Ти — ангел, — заспокоюю дружину. — Підлий, будь ласка, квіточку.

Вказую у бік кактуса на підвіконні. Мені його подарували.

— У кактусі також є щось демонічне, — висловлює Дайта доволі провокаційне твердження.

— У раю таких, мабуть, не водиться, — доводиться й мені визнати.

— Які подарунки — такі й шанувальниці, — робить висновок Дайта й залишає мене, хоча це не схоже на відступ.

Отака вона — людська реальність. Безперервна гра тіней і світла.

Ми шукаємо причин своїх маленьких і великих, домашніх і вселенських воєн іззовні, натомість вони всередині нас. Жан-Поль Сартр підтвердить.

«Оскільки війна походить від людей і відбувається з людьми, вона є людською реальністю, — писав філософ. — У ній немає нічого від того, що звалюється на людей іззовні, на кшталт абсурдного смерчу. Навпаки, це організована внутрішня видозміна їхнього буття, — одна з можливостей буття людської реальності. Не варто переживати її, мов якесь бактерицидне захворювання, котрим я мучуся, не відповідаючи за нього, так само не варто хулити війну, розглядаючи її як результат злої волі окремих людей. Варто бачити в ній не зло, котре хтось мені чинить, а зло яке в мені сидить. Війна — це я».

Так, війна — це я!

А тепер усі хором повторюйте за мною: «Війна — це я».

Чи, може, хтось думає, що він непричетний?

— Війна — це я. Війна — це я…

— Що ти там бурмочеш? — запитує Дайта.

Зводжу на неї очі. Вона напоює водою кактуса, який є речовим доказом наявності в мене літературних шанувальниць. Я всміхаюся.

— У книжок і куль свої долі.

— Як і в людей, — каже Дайта.

— У книг і куль, — повторюю я.

Специфіка військових почестей

Засвойте і жахніться: моя істинна батьківщина — це ліжко, у якому спить моя жінка… Її дивовиж не тіло — єдиний прапор, під котрим я готовий іти