Василь Дмитрович Слапчук - Книга забуття

режисера показати весь жах війни, але замість того, щоб сказати, що якби не система (що знала лише шлях репресій), цей жах міг би й не бути таким тотальним і неминучим, він напирає на людський фактор… Коротше, замахнувся Михалков на Шекспіра, а вийшло, як у тій пісеньці про міліцію: «Если где-то, кое-кто у нас порой…»

— А я люблю фільми Михалкова, — каже Дайта і проводить пальцем по облямівці на горнятку. — «Сибірського цирульника» я дивилася стільки разів, що диск мало до дірок не протерся.

Киваю у такт її слів. Мені відомі естетичні вподобання Дайти. Це не замах на чужих кумирів. Наразі Михалков мене цікавить лише в світлі теми, яку розробляю. Мені також подобається переважна більшість його картин. Я ж не про художні чесноти веду мову, а про інтерпретацію історичних подій на догоду імперській ідеології. Продовжую безпристрасним, але в’їдливим тоном лектора:

― У зв’язку з цим випадково підірваним мостом мені пригадалася книга Федора Пігідо-Правобережного «Велика Вітчизняна війна», у якій опріч усього іншого розповідається про знищення Дніпрогесу…

— Тих його фільмів, про які ти говориш, я ще не дивилася. — Дайта зазирає в чашку. — Якась кава недобра. Чи то слабка, чи то засолодка… Ніякого задоволення. — Вона зводиться. — Не люблю я про війну. Я люблю про кохання. — Цілує мене в щоку. — Тримай оборону. А я відповзаю в тил. Коли що — викликай на підмогу.

Мені не оборону тримати, мені треба в наступ іти.

Он Роберт Грін до мобілізації закликав: «Візьміть на замітку: ваша мета — перемога, а не справедливість і безпристрасність. Зверніться до риторики воєнного часу, її приклади допоможуть вам підняти ставки й пробудити бойовий дух».

Ну, що ж, звернемося до риторики воєнного часу, почитаємо Пігідо-Правобережного.

«Про планове висадження в повітря Дніпровської греблі нікого не було попереджено ні на самій греблі, по якій в тому часі рухалися військові транспорти й військо, що відходили на лівий берег Дніпра, ні населення й установи міста Запоріжжя — кілометрів 10–12 від гідроелектростанції вниз за течією Дніпра. Так само не було попереджено військові частини, розташовані вниз від Запоріжжя в дніпровських плавнях, хоч телефонічне сполучення тоді на Лівобережжі функціонувало нормально. По обіді 17 серпня 1941 року вибухнула Дніпровська гребля. Військові транспорти й люди, що рухалися греблею, звичайно, загинули. Майже тридцятиметрова лавина води покотилася Дніпровською заплавою, заливаючи все на своєму шляху. Всю нижню частину Запоріжжя з величезними запасами різних товарів, військових матеріалів і десятками тисяч тонн харчових продуктів та іншого за якусь годину було знесено. Десятки суден разом із судновими командами загинули в тому жахливому потоці. По Дніпровських плавнях на десятки кілометрів до Нікополя й далі на позиціях стояли військові частини. Величезний потік налетів несподівано. Загинула велика сила червоноармійців і офіцерів із артилерією та військовим спорядженням. Розповідали, що загинуло в плавнях тоді десь коло 20 000 червоноармійців. Цілком зрозуміло, що перевірити кількість загиблих неможливо. Отже, називаю цю цифру із застереженням. Окрім війська, загинули в плавнях десятки тисяч голів худоби та багато людей, які там були на роботі».

Такою риторикою бойового духу не піднімеш.

Цікаво, що на це Роберт Грін сказав би? Чи цього пана (сер!) також водою змило?

Відкидаю голову назад і заплющую очі.

«Розмірковувати про життя перед лицем смерті означає, безперечно, ще більше поринати в безодню невідомості. Я не кажу про можливість бути вбитим, можливість, що всякому дає банальний шанс виявитися сміливцем; я кажу про смерть, яка рівноцінна всьому, могутнішому від людини: рівноцінна старінню й навіть перевтіленню нашої планети, чия заціпеніла нерухомість, як і її перетворення, навіть якщо воно є справою рук людських, невідворотно вселяє нам думку про смерть».

Це знову Андре Мальро з його «Антимемуарами».

Хтось сопе в мене над вухом.

— Ти чого кіно не дивишся? — запитую, не розкліплюючи очей.

— А як ти знаєш, що це я? — запитує Міка.

— Нюхом чую.

— А як я пахну?

— Ти пахнеш цукерками.

— А ти…

Міка тикається носом мені в плече й починає обнюхувати.

— А я пахну горілкою і часником.

— Це зсередини, — уточнює син. — А знадвору ти пахнеш одеколоном.

Цілую Міку в голову.

— Молодець. Вичерпна відповідь.

Тут таки настала черга запитань.

— Тату, тобі було страшно на війні?

«Страх завжди вважали ганебним на війні, він називався боягузтвом. Воєнне переборення страху людина досягала, вона чинила чудеса хоробрості, вона ставала героєм, — писав Микола Бердяєв. — Але це з більшими труднощами поширювалося на все інше життя, особливо життя духовне. Не можна доволі часто повторювати, що звільнення від страху є головним завданням людини. Досягнення безстрашності є вищим станом людини. Ідеться про досягнення, оскільки ніхто не може сказати, що йому страх зовсім невідомий».

— Авжеж. Ще й як!

—І що ти робив?

Знизую плечем.

— Боявся.

Я вже писав, що по-справжньому пізнав страх тільки тоді, коли повірив, що мене можуть вбити.

А ось Андре Мальро: «Я відповів Сент-Екзюпері, який запитав мене, що я думаю про мужність, що вона уявляється мені цікавим і навіть банальним наслідком почуття власної невразливості. І Сент-Екзюпері з певним подивом зі мною погодився».

І чого ж він так здивувався, цей Сент-Екзюпері?

Це нам би з нього подивуватися. Послухайте: «Минулого року я побував на мадридському фронті, і, на мій погляд, зіткнення зі справжньою війною дає більше, ніж книги, думаю, тільки від солдата можна дізнатися, що таке війна».

Навряд чи хтось у процесі читання книжки про війну насцяв від страху в штани, як це трапилося з Ґюнтером Ґрассом, який прийняв бойове хрещення, потрапивши під обстріл радянських «катюш». «Страх був незмінною частиною мого похідного спорядження, — поділився він спогадами в „Цибулині пам’яті“. — Відправившись учитися страху, я отримував від нього щоденні уроки. Пригнутися, ухилитися, зробитися непомітним — ці елементарні прийоми виживання доводилося виконувати без попередніх тренувань. Горе