Костянтин Матвієнко - Відлуння у брамі

Шаман легенько торкнувся ножем жили на Тегуровому зап’ясті, але юнакові здалося, що по всіх судинах пробіг вогонь. Він несамовито закричав, не впізнаючи свого голосу. Білими стінами гроту забігали сполохи синього світла.

— Цей ніж заговорений, — криво всміхнувся шаман — На твої муки заговорений. Як добре тече твоя кров, — він торкнув праве зап’ястя жертви.

Знову страшний біль по усьому тілу і крик, що захлинувся хрипом. Тегур відчув, що непритомніє.

— Оце ти даремно, — голос шамана чувся мов крізь товсту повсть[50]. — Немає мені коли по воду бігати, — він штовхнув ногою порожній цебер. — Раптом піали тим часом переповняться?!

Другий крик застав характерників уже біля підніжжя білої дворогої скелі. Не висоті метрів двадцяти вони побачили сполохи синього світла, наче там працював великий телевізор.

— Нам туди! — Олег вказав на освітлений отвір.

— Без альпіністського обладнання нічого не вийде, — Мстислав торкнувся шерехатого каменю.

— Тихо! — наказав Іван. — Чуєте? Хтось спускається.

Справді, з вузької розщелини у скелі чулися звуки чиєїсь ходи, а тоді і невдоволене бурмотіння. Козаки ледь встигли сховатися за виступом, як на берег струмка, нібито прямо зі скелі, вийшов високий чоловік у темному каптані. Він нахилився над водою, набрав повний цебер води і, намагаючись не розхлюпати, поніс його назад. У чоловікові Олег впізнав урятованого вдень шамана.

Мстислав, озброївшись кинджалом, нечутно слизнув за ним. Олега на мить затримав Іван. Старший наполіг, щоб він взяв із собою… люстро, призначене для Суї. Мовляв, якщо іншої зброї немає — згодиться й воно. Іван лишився чатувати під освітленим отвором.

Коли Олег наздогнав Мстислава, побратим уже пробирався вузьким лазом до печери. Десь із дальнього її закапелка долинало те саме незадоволене буркотіння, а тоді обережне хлюпання води.

— Ну давай, приходь до тями, — почулося звідти. — Я ж не можу змішати твою кров із водою.

Обережно зазирнувши до закапелка, у тьмяному світлі єдиного смолоскипа побратими побачили розіп’ятого на кам’яному лежаку юнака. Над ним — схилявся шаман. Кат лив воду на відкинуте обличчя хлопця так, щоб вона не потрапила у закривавлені рівчаки, під кінцями яких тьмяним золотом виблискували дві приземкуваті округлі чаші.

Від побаченого Мстислав приглушено скрикнув. Шаман вмить відкинув цебер і, притулившись до стіни, стулив долоні, немов тримав ними невидиму кулю. Часу на балачку він не гаяв. Проте Олега, вочевидь, упізнав. Між долонями відьмака почала виникати непроникно чорна куля. Мстислав, не вагаючись кинув у нього кинджал. Той влучив у груди ката не лезом, а руків’ям. Проте від несподіванки шаман випустив у хлопців не до кінця сформовану кулю. Вона повільніше, ніж відьмак на те сподівався, почала наближатися до парубків. Олег відбив кулю дзеркальцем, наче тенісний м’яч — ракеткою. Рука заніміла від потужного і якогось в’язкого дотику. Перли в оправі люстра розсипалися на порох. Воно саме почорніло. Діаманти ж ніби вистрелили зі своїх гнізд, перетворилися на промені-голки сліпучо-білого світла і вдарили по шаманові. Той спробував закритися, але марно. Щойно промені торкнулися його тіла, чаклун впав у корчах і за мить затих.

Мстислав підібрав свій кинджал і обережно наблизився до тіла. Шаман був мертвий, обличчя й руки швидко чорніли. На одязі виднілись ледь помітні акуратні дірки від голчастих променів.

Олег підібрав жертовний ніж та розрізав мотузки на руках і ногах ще непритомної від катувань жертви. Юнак ледь застогнав…

Тегура довелося вдягнути у шаманів каптан — іншого одягу в печері не знайшлося. Учотирьох вони йшли вздовж струмка до річки. Небокрай вже сірів, тож доводилося квапитися, щоб устигнути до хвилинного відкриття брами під Відьминим пагорбом.

Тегур впевнено крокував першим, вказуючи шлях. Як на те, що довелося пережити юнакові, він швидко оговтався. Іван пояснив це викидом адреналіну, що мобілізував тіло та розум, але дії гормону не могло вистачити надовго.

Піали, сувій та книжку характерники забрали з собою, а заклятий ніж Тегур викинув у глибоку ковбаню, що трапилася їм у гирлі струмка, де він зливався з Мокселлю. На високому кінці Відьминого пагорба ще курилася Кремлядь — пожежу загасили лише під ранок. До берега долинали звуки метушні у фортеці.

Оминувши мис, характерники раптом побачили на протилежному березі Мокселі вогні кількох смолоскипів, що швидко наближалися.

— Це передовий роз’їзд загону кагана, — вказав на вогні Тегур. — Щойно розвидниться, підійде він сам і почне переправу.

— Та й у місті після пожежі неспокійно, — зауважив Мстислав. — Лишатися на березі небезпечно.

— До відкриття брами обмаль часу, — сказав Іван. — Хутчіш!

— Дякую вам, — Тегур раптом вклонився характерникам, — за порятунок. Тут наші шляхи мають розійтися.

— З якого дива? — обурено запитав Мстислав. — Хіба ти не підеш із нами до господи Велеса?

— Ні, я хочу помандрувати до своєї Аланиїди. Дізнатися про долю мого роду. Ви забирайте із собою піали та сувій із книгою, мене ж відпустіть на батьківщину.

— Куди ти зараз підеш, Тегуре? — співчутливо запитав Іван. — Он вже зблід і ледь на ногах тримаєшся. Ще й голодний. Ні, підеш поки що з нами, а там вже Велес порадить, як тобі далі бути.

— А може, Велес зуміє відкрити браму прямо до твоєї батьківщини, — додав Олег, ненав’язливо підштовхуючи юнака до землянки. — За будь-яких обставин тобі слід набратися сил, а там видно буде.

На щастя, у землянці вже колихалося марево