Костянтин Матвієнко - Відлуння у брамі

— Наразі мусимо обійтися без нього, — відрубав Гордій, — своїми силами.

— А якщо теракт станеться знову? — не вгавав капітан.

— Ви прийшли до нас, бо всерйоз гадаєте, що ми зможемо їх відвернути? — далі розмірковував у голос Гордій.

— Я мав змогу переконатися у ваших можливостях, а головне — у намірах…

— Гаразд, капітане, ми спробуємо зарадити. Є в нас сильні союзники. У «вищих», так би мовити, сферах, — всміхнувся Гордій, вказавши поглядом на стелю альтанки.

У відповідь на здивований погляд капітана, Мечислав порухом руки зобразив над головою щось подібне до німбу і розсміявся. Гордій лишився незворушним і вів далі:

— Але дійсно, щось надто нелогічно виглядають ці атаки. Ані самодержцю, ані Хазяїну вони не приносять видимої користі, а от клопотів через підозри — повно.

— Ну так з’ясуйте їхнього справжнього замовника у ваших «вищих» сферах!

— Ось що тобі, Юрію, направду від нас потрібно! — вигукнув Мечислав.

— Облиш, — злегка гримнув Гордій. — Нам, у будь-якому разі слід дізнатися, хто замовив теракти!

Осиковим лісом поширювався сморід згарища. Йдучи стежиною, характерники відчували його дедалі виразніше. Ось вже і спуск до яру. У самому його низу — невелика галявина, де ще курилися залишки шаманової хижі. Неподалік — єдина молода ялина, що невідомо як проросла у цьому темному та вологому місці. За нею починалася ледь помітна стежка. Навіть не стежка, а кабанячий лаз. Густі, нездоланні хащі довкола свідчили, що це єдиний шлях, яким шаман міг залишити галявину. Рухатися доводилося повільно — заважали темрява та гілля, яке повсякчас намагалося шмагонути по обличчях. У нічній тиші почулося дзюрчання води. Спустилися до струмка — тут іти стало легше. Раптом десь попереду пролунав несамовитий крик.

Тегур опритомнів від холоду. Він зовсім не здивувався тому, що лежав на жертовнику. Ноги і руки були міцно прив’язані до кілець. Камінь неприємно холодив тіло. Вчитель стояв над ним, тримаючи в руках по чаші.

— Ніяк не визначу, яка має бути ліворуч, а яка праворуч, — чаклун ніби зважував обидві. — Ти часом не здогадуєшся? — шаман поставив піали на жертовник і вийняв з мішка книгу та ніж. — Мовчиш? — він розрізав на юнакові сорочку. — Тебе слід звільнити від одягу, аби він не всотував крові і вимити холодною водою, щоб бруд та піт не змішувалися з твоєю чистою кров’ю.

Зрізавши із Тегура весь одяг, шаман вилив на нього цеберко крижаної води. Витер чистим полотном.

— Яку ж із піал слід встановити праворуч? — чаклун говорив сам до себе. — Від цього залежить напрямок плину часу. Мені треба, щоб він спочатку рухався назад, а тоді уперед. Може, піали слід час від часу міняти місцями, допоки з тебе зціджуватиметься кров?

— А хіба про це не написано у сувої? — для Тегура стало несподіванкою, що він так спокійно вимовив ці слова, хоча все його тіло била пропасниця.

— Ні, уяви. Вважається, що той, хто здійснює ритуал, сам має знати. Чаші передавалися в роду чаклунів у Аланиїді, аж поки прадід нинішнього богдихана під час нападу на твою батьківщину не заволодів однією з них. Тією, яку ти мені приніс. Її дали у придане Суї, бо не знали її справжньої цінності. Друга дісталася мені разом із цим сувоєм, — вчитель торкнувся пергаменту ножем, — та книжкою, — вказав на грубезний фоліант. — Колись у мене також був учитель. Книжка, сувій та піала лишилися від нього. Вчитель сам повідав мені, що ці піали здатні впливати на плин часу. Він мріяв з їхньою допомогою робити добрі справи — виправляти несправедливість та зло, що вже трапилися у минулому. Дурнем він був! Дурнем! Якби не було зла, кому тоді треба добро? Так дурнем і помер, дуже здивувавшись, що від моєї руки. Мені були потрібні ці речі, — шаман торкнувся ножем піали, — а більшого дати вчитель не міг. Смерть — це чудовий винахід природи. Вона звільняє шлях усьому молодому, новому.

— Отже, мені слід було б Вас убити, щоб самому оволодіти можливістю керувати часом?

— Ти завше був кмітливим учнем, Тегуре, але ж недаремно, перш ніж обрати, я довго приглядався до тебе. Чесність закладена у твоїй природі. Тобі б не спало на думку мене вбити. Саме тому ти не міг припустити, що я це зроблю з тобою.

— Але ж я погодився вкрасти піалу в кагана, отож не такий я вже і чесний, — юнак у безнадії намагався тягнути час.

— Звісно, я виховував тебе вірним лише мені, а каган не подбав про твою відданість йому — тільки знущався та принижував, як і його хитра дружина. Але з якої чаші мені почати?

— Це так важливо?

— Ще б пак! Ця книжка пише, що ініціювати піали кров’ю можна лише один раз, одночасно, в парі. Це має бути кров однієї людини — твоя, себто. Залежно від порядку встановлення піал, їхні властивості після ініціації закріплюються назавжди.

— А можна взяти у мене кров так, щоб не забирати життя?

— Хитрун який! По-перше, крові потрібно багато — по вінця в обох піалах. По-друге, жах смерті та біль — неодмінна умова ініціації. І по-третє, якщо я лишу тобі життя, то рано чи пізно ти забереш моє. Я ж сам вчив тебе ніколи не пробачати зради. Мабуть, таки доведеться ризикнути і час від часу міняти піали місцями. Дивись-но, не дуже смикайся, бо пролити бодай краплину крові з піали додолу вкрай небезпечно, — шаман установив чаші під кінцями кровостоків. — Ох і довгою ж здаватиметься тобі ця остання в житті ніч. — Почнемо з лівої.