Ганна Ткаченко - Спалені мрії

– Розійшлися ні з чим, бо, як каже Віктор Ігнатович, нема чого в район доповідати, – розказував Тимофій діду Саві вже під вечір.

– Так у Максима ж рука поранена? – нагадував той.

– Отож Ігнатович і каже: «Зізнавайтеся, хлопці, що ж усе-таки сталося, бо рука ж то поранена».

– То ви ще й винними будете?

– Виходить, що так. А в мене питає: «Чому мені не доповідаєш: де був, що додому пізніше від усіх повернувся?» От вам і енкаведист домашній. Не хоче в тітки Параски правду взнати, явно видно, що хтось її залякав, а нам нутро кожному вивертає тишком, – сердився Тимофій.

– Пес шолудивий, а не голова. Я давно говорив, що він усе щось винюхує, а ви не вірили. Тепер навіть не здивуюся, якщо взнаю, що він у район неправдиві доноси складає.

– А що, донощиків у нас люблять, органи, які цим ділом займаються, великий досвід мають. Коли ми на Маньчжурію їхали, то в ешелоні один такий був, а потім з’ясувалось, що в кожному вагоні він мав по солдату, які доносили: про що говорять, які думки мають. Може, не всі добровільно погодилися, але діло своє робили. І залякати, і змусити – на все є свої методи. А самі з Німеччини трофеї везли вагонами, на нашій території куди й поділи їх. Про це не треба нікому казати, це ми з вами поговорили, і все, бо думаю я, діду, що і в селі ця схема діє – підозрювати, доносити, шукати ворогів серед своїх. На війні я щиро вірив, як хлопчисько, що після перемоги буде інше життя, і дуже розчарований. Маючи бажання, бандитів можна виловити, не таких ловили. Максим із Харитоном теж розсердилися, що їх за дурнів вважають, і сказали, що в район листа відправлять за даним фактом. Нехай тоді голова наш побігає, воно одразу смаженим запахне.

– Про себе ти так йому нічого й не сказав?

– Сказав, звісно, що воював добряче в той час, коли він по селу бабів щупав. І хто він такий, щоб я біг до нього і все йому доповідав?

– Не гонорися, Тимофію, та про в’язницю нікому не говори.

– Я й сам не збирався. Тільки, думаю, що органи вже про мене всю інформацію самі сюди передали. Шкода, що неправдиву. – Він нервував. – І де вона та правда, діду? – сказав, ковтнувши гіркий клубок, який застряв у горлі. – Коли звільнених з концтаборів, везли ешелонами на Соловки та в Магадан, то про яку правду можна говорити. – Не чекаючи відповіді, сам розмірковував далі. – Значить, не можна було потрапляти в полон, але ж наші самі не здавалися. Не всі, звичайно, героями були, та все одно трималися до останнього, інакше свої поклали б. – Він ще й сам не знав, що ніколи не забуде тих не простих фронтових буднів.

– Не говори, синку, на всяк випадок, ні про себе, ні про інших. Троє чоловік знають, але ми забули та й годі. У госпіталі був, і все. А правди шукати не варто, тим більше за цієї влади, – просив його дід, заглядаючи в очі.

Пізніше Тимофій часто думав над тими словами. Тамував свій біль не одну ніч, а правда й образа все одно в душі сиділи, то виринали, то мучили, було, й розум затьмарювала. Він уже не радів, що так багато розуміє. Пригадував і батьків та питав інколи, для чого наділили його такою душею і як жити далі? Гори міг звернути! Тепер і колоду не підняти. Здоров’я покращувалося дуже повільно, а безсонні ночі все частішали.

Не спало село до самої весни – все стерегли та ховали худобу від розбійників. Жінки лякали ними одна одну, навіть дітей, та все надіялися на ту анонімку, за якою повинен був хоч хтось приїхати в село. Коли й насправді діждалися, тітка Параска все ще стояла на своєму, а потім, побоявшись чоловіків у погонах, сказала-таки правду. Ото й раділи люди, що хоч догану вліпили Ігнатовичу, який часто любив повторювати, що він у сорочці народився.

Згодом люди почали забувати про ті події, бо, дорізавши останніх поросят, думали вже про роботу на землі. А ще була така новина, про яку, можливо, й ніколи не забудуть. Усім, хто працював у колгоспі в сорок четвертому та сорок п’ятому році, виплачували гроші, і не якісь копійки, а по сорок рублів – хлібними їх називали. Здогадалися одразу, що це держава платить їм за вирощений хліб для армії. Скрізь тільки про те й говорили, бо скільки існували колгоспи, в цьому селі за роботу ще жодної копійки не отримували.

– От бачите, і про нас не забули, спасибі їм велике. Розбагатіємо скоро, – почути можна було і на базарі, і в церкві, і за двором, де зустрілися сусіди чи родичі.

Розказували про хлібні гроші й Кості з Надею, які приїхали на свято. Вони були тут узимку разів два, але дуже поспішали. Зараз Ольга запросила до себе гостей, і всі по обіді зібралися в її хаті. Дід Сава, зайшовши, голосно промовив: «Христос Воскрес!» Якраз було на Великдень. А всі, навіть Михайло Адамович, весело відповіли: «Воістину Воскрес!» І так Боже постійно перепліталося з людським від самого воскресіння. З віку у вік від батька до сина, від матері до доньки – Христос Воскрес! Воістину Воскрес! Але над тим мало хто задумувався, ставлячи наперед власні справи. Так було і в ці часи. За обідом розповідали