Теодор Парницький - Аецій, останній римлянин

у римлян дві третини їхніх володінь, але та частина, що зосталася, була вільною від усіляких утисків, насилля, навіть і податкових обтяжень, міста мали самоврядування за римським правом, а призначений королем comes civitatis дбав лише про те, щоб панував мир, римляни не діяли на шкоду короля і не лучилися з готами кревними зв’язками. Отож, підозри Літорія не були цілковито безпідставними; жорстоко придушуючи усілякі прояви не те, що опору, а й незадоволення поведінкою союзних із імперією гунів, — перетнув усю Другу Аквітанію, супроводжуваний ненавистю та прокляттями, якими, зрештою, зовсім не переймався — і знову вторгся до тієї частини Нарбонської Галлії, яку Аецій дев’ять років тому відступив готам. Теодоріх двічі намагався заступити йому дорогу, але не втримав поля і поспіхом відступив до своєї столиці, Толози. Літорій рушив за ним. Тепер міг бодай частково здійснити свій божевільний і жорстокий намір: гуни, з яких у той час майже повністю складалися імператорські війська в Галлії, так ґрунтовно нищили все на своїй дорозі, аж не те що готського сліду — не зосталося жодного сліду хоч якогось життя на багато миль довкола тракту Елузія-Толоза і у верхній течії Гарумни[60]! Невдовзі римсько-гунське військо стало під столицею королів з роду Балтів. Успіх магістра кінноти справді був таким приголомшливим, що навіть ті трибуни та комеси, які спершу з недовірою ставилися до його зухвалих намірів, уже не сумнівалися в остаточній перемозі понад усі попередні сподівання. Варвари, особливо ж готи, часто страшні й небезпечні на відкритому полі, ставали геть безпорадними, коли виникала необхідність замкнутися у твердині: навіть Рицимер був певен, що не витримають і триденної облоги. Сам Літорій сподівався, що місто під захистом візіготів не витримає навіть першого штурму. Певний у остаточному тріумфі, який чекає його найпізніше під кінець завтрашнього дня, прагнув провести ніч за гучним бенкетом. Наказав повідомити про цей бенкет закритого в голодній Тулузі Теодоріха. «Хай варвар знає, що римський полководець перед битвою не потребує ні сну, ні спочинку!..» Коли сідав уже до столу в численному товаристві жінок, комесів, трибунів та римських воєначальників, комес Віт повідомив про прибуття посольства від короля візіготів.

Зі знущальною посмішкою на гладенько виголеному вродливому обличчі magister equitum зайшов до напівтемної кімнати, де вже на нього зі сильним серцебиттям чекало четверо поважних довгобородих єпископів. Один із них, з бородою, найсильніше припорошеною сивиною, стояв трохи віддалік од решти. Коли Літорій став на порозі, усі четверо благословили його знаком хреста, хоч він навіть голови не похилив. Якийсь час пильно й іронічно придивлявся до них, а врешті голосно розреготався:

— Невже королю готів настільки забракло мудрих войовників та вельмож, — гукнув, — що немає нікого, кому міг би довірити послування?… нікого, хто б знався на справах війни, а не лише вмів казати казання та товкти молитви?!..

— Король готів, — з повагою відповів один із єпископів, — навмисне посилає до тебе, найпресвітліший мужу, не воїнів і не вельмож, а Христових слуг, щоб там, де не вистачить мови мудрого мужа, проклало собі дорогу Христове слово…

Літорій розреготався ще гучніше.

— Себто, хоробрий король Теодоріх сховався за олтар і благає ласки й милосердя, заклинаючи мене через ваші уста словом свого Бога… Бога людей слабких — жінок, кастратів та рабів… Тепер я розумію: жоден мудрий воїн ні вельможа не хотів братися за таке послування… всі воліють завтра полягти в останній битві готського народу, за що накажу віддати честь їхнім тілам!.. Воістину, як же той Христос зм’якшив наче віск синів хороброго народу! Замість чотирьох сивих, покритих шрамами вождів — бачу чотири плаксиві обличчя аріанських єпископів, які…

— Не чотирьох, — трьох, найпресвітліший мужу, — перебив раптом Літорія той єпископ, що стояв оддалік. — Я не гот і не аріанин… Я Орієнцій з Августи Авскорум[61], правовірний єпископ і римлянин…

— Справді?! — в голосі Літорія зазвучала нотка невдаваного, хоча ще більш іронічного здивування. — І стоїте поруч?… ще не загризли один одного на смерть?… А що там із єдиносущністю та подібносущністю?… Як же ти можеш, святий мужу Орієнцію, спокійно дивитися на бридких святотатців, що відбирають у Розп’ятого єдність з Богом?… Я б на твоєму місці не витримав…

Знагла все його обличчя перемінилося, перекривлене раптовою гнівною гримасою, — з гарних тонких губ геть зник усілякий слід іронічної посмішки.

— Римлянин? Це ти римлянин?! — люто закричав, — і приходиш до мене, римського полководця, з посольством од варварів?… Замість радіти вже близькому знищенню народу, що напав на святу вічну Рому і зганьбив її, — ти смієш…

— Смію стати перед твоїм обличчям, пихатий воїне, і мовити: люблю Рим, але, як наказував Христос, — люблю і ближнього свого. А хто ж мій ближній?… Перс, брит, вандал, гот — нарівні з римлянином. Досить уже крові, найпресвітліший мужу… досить убивств, насилля, пожеж… Стільки вже маєш слави і тріумфів… ти стільки здобув, мужній Літорію… тож не гніви Бога… послухай Його слугу, що приносить тобі мир… І ще який мир!..

Умови миру справді були настільки вигідними для імперії та настільки принизливими для Теодоріха, що Літорій справді на певний час задумався, як вчинити. Та коли Орієнцій необережно згадав, що не лише готи, а й римське населення з тугою очікує миру, більше-бо страждає від союзних із імперією гунів, ніж од народу Теодоріха, — magister equitum вибухнув новою хвилею лютого гніву.

— Я не безумець, не жінка, і не пресвітер Розп’ятого, — гукнув, — щоб випускати звірину, яка втрапила в тенета! Не маю часу на марні розмови… Вертайтесь… Навмисне гаєте мій час, доки Теодоріх готується до бою…

— Помиляєшся, найпресвітліший мужу, — сказав один із аріанських єпископів. — Король Теодоріх вже ні до чого не готується… Не покладає жодної надії на порятунок ні в чому і ні в кому, окрім як у Богові нашому… У покутній одежі, босий, з головою посипаною порохом і попелом, ходить