Теодор Парницький - Аецій, останній римлянин

— Не гніви Бога, мужній Літорію, — продовжив Орієнцій. — Ти сильний і переможний, але невідомо, кому завтра дасть Господь день тріумфу…

— Невідомо? Воістину, невідомо… Але почекайте хвилину: зараз довідаємось. Я теж звернуся до божества, як Теодоріх…

Сплеск долонями і от не минув іще час, потрібний, аби випити один келих масику, як напівтемна кімната наповнилася жінками, римськими та германськими комесами, гунськими ватажками і якимись дивними постатями у білих покривалах з голови до п’ят і ножами в руках. Літорій наказав подати йому велику чашу вина. Миттю її вихилив, — наказав налити знову. Його обличчя розпашілося, волосся розвихрилося, очі дико й радісно заблищали. Дивні люди у білих покривалах схилилися на підлозі над чимось живим, що тріпотіло і хрипко кудкудакало… Бризнула кров… і одразу ж кров одпливла від облич навіть найхоробріших солдат. Літорій глянув на смертельно блідих Рицимера, Віта й інших комесів, на викривлені від жаху жіночі обличчя, на скулених гунських ватажків, повних ляку і гарячкової цікавості водночас, нарешті на єпископів… Усі четверо стояли, притулившись один до одного і закривши обличчя долонями, з тремтячими колінами.

— Дивіться, — засміявся Літорій, — уже їх не ділять подібносущність і єдиносущність! Туляться як браття, злучені варварською ненавистю до всього римського…

Люди у білих покривалах, з одягом, густо скропленим кров’ю, високо підняли паруючі пташині нутрощі.

— Що ж скажуть гаруспіки? — знову обірвав смертельну тишу голос Літорія. — Яке боже віщування вичитали з нутрощів святих жертв?

— Переможеш, вождю!

Magister equitum радісно схопив знову наповнену чашу. Швидким рухом перехилив її, виливаючи на долівку майже половину вина:

— Тобі, наймогутніший боже… тобі, Марсе, Квірине, батьку і друже хоробрих, приношу цю жертву, перш ніж завтра принесу іншу, стократно більшу та милішу твоєму серцю, величному, не жіночому, не назаретянському!.. Бачили ви, святі мужі?… Нащо мені мир із Теодоріхом, якщо на завтра боги прирекли мені звитягу… Повертайтеся і скажіть, — за все, що від Аларіха витерпіла Рома, завтра стократно заплатить Толоза — та цього разу церкви ні для кого не будуть притулком… А ти, Орієнцію, скажи толозьким римлянам: завтра на світанку хай ударять по готах або ж виходять із міста… Кого застану в місті безчинним і беззбройним — всіх подарую своїм добрим гунам! А назавтра…

— Назавтра, — вже змученим голосом продовжує свою розповідь після короткої перерви свеб Рицимер, — до полудня вже й полягла римська слава… Гуни покотом устелили поле під мурами Толози, — жменька тільки й утекла… Віт поранений і я, з кривавою раною на боці, — ледве втримали сякий-такий стрій… вивели військо на тракт до Елузії… Зосталася, може, третина…

І за мить додав:

— Ecce Deus Victor… Се Бог Побідитель.

Марцеллін і Меробад мовчали. Аецій, не відриваючи очей від напису на статуї Констанція, глухо спитав:

— А Літорій?

Рицимер знизав плечима.

Юний нарбонець Леон довго вагався, перш ніж взяв у руки великий тяжкий камінь. Адже ж він римлянин! Щоправда, давно вже щиро певний, — галльські римляни куди краще почуваються під владою короля Теодоріха, ніж у Другій Аквітанії, де всі аж стогнуть, неспроможні далі витримати утиски, яких зазнають від союзних гунів; адже й сам за часів відсічі Нарбони мав можливість порівняти поведінку готів у володіннях свого батька з вчинками союзників, та все одно він римлянин і ніколи не змусить себе… Неспокійно дивиться довкола: у подвійному ряді людей, що тягнеться через усю вулицю, римлян не набагато менше, ніж варварів. І майже кожен тримає в руках великий тяжкий камінь. Нарбонець Леон починає заспокоюватися. Він ще дуже молодий, але, як твердять учителі, розумний понад вік; вже вивчав логіку і вміє ясно, розсудливо міркувати. Що він робить тут у Толозі?… Сховався разом із братом матері від гунів Літорія. Але ж він римлянин і Літорій теж. Правда, але по-перше, — брата його матері, землевласника з-під Елузії, обдаровують особливою прихильністю король Теодоріх і славний полководець Анаолозус, а по-друге — недавня перемога над Літорієм — це не стільки тріумф готів над римлянами, скільки над найдикішими з варварів, гунами, — передусім же тріумф християнського Бога над огидними поганськими чарами! А, врешті, хіба ж Літорій не обіцяв подарувати всіх толозьких римлян своїм гунам?!.. Отож, зовсім не брав до уваги, що він римлянин і вони римляни?… Тому вони теж цим уже не переймаються: ближчий їм король Теодоріх, ніж огидний поганин і проводир диких язичників-гунів Літорій… І поведуться з ним, як наказував Старий Завіт… Леон із болісною напругою морщить чоло: видно, надто ще він молодий і замало вчений, щоб розв’язати питання, що важливіше?… спільнота romanitatis чи спільнота віри. Немає жодної спільноти віри, — адже ж готи — єретики. Думка хлопця швидко і гарячково працює… Єретики, але християни… а Літорій, хоч римлянин, як я, образив Христа найогиднішим блюзнірством

— Ведуть! Ведуть! — залунали гучні крики.

Всі кулаки, як з наказу, сильніше стиснулися довкола тяжких каменів. Крики долинали зліва, — перш ніж туди глянути, нарбонець Леон подивився вправо: біля вильоту вулиці здіймався високий подіум: сидів на ньому оточений найхоробрішими готськими воями король Теодоріх з усією своєю родиною: дружиною, шістьма синами (двоє з них ще зовсім малі) та двома доньками.

З того боку до Леона протискався друг і покровитель брата його матері, могутній воєначальник Анаолозус. Привітно усміхався до хлопця, стискаючи в руці камінь утричі більший від того, який тримав нарбонець.

— Зараз почнемо, — сказав майже весело і Леон раптом відчув, як сильний дрож пробіг через усе його тіло.

Крики: «Ведуть, ведуть!» усе наближалися. Леон знав, — ніщо ще не почалося і не почнеться, доки страченця так підведуть так