Теодор Парницький - Аецій, останній римлянин

близько до подіуму, щоб королівська сім’я, — не виключаючи дочок і малих хлопців, — могла досягти його кидком каменю, давши знак до початку страти. А все-таки не міг стримати все сильніше дрижання, хоча вперто дивився вліво. Гамір наближалася. Нарешті побачив…

Першим йшов рудий високий гот із дуже лютим виразом обличчя. За ним інший гот, бородатий, посивілий, з байдужим обличчям, — таким, яке Леон звик бачити в Нарбоні у цісарських урядників, коли вони виконували свої посадові дії. Обидва мали при поясі ланцюги, що лучили їх із засудженим. Нарбонець Леон застиглим од страху поглядом впився в його обличчя: був готовий побачити чоловіка, божевільного від нестерпного звірячого страху чи, принаймні, згорбленого, що ледь тягне тремтячі ноги…. Вишукано вдягнений, напахчений, причесаний, гладенько поголений Літорій йшов вільним широким кроком, наче на учту… радісний, усміхнутий!..

Нарбонець відчув хвилю млості та раптовий, дуже болісний корч горлянки. Ще раз зиркнув на усміхнуте веселе обличчя Літорія… швидко випустив з руки камінь і з пронизливим криком: «Не можу… не можу!..» голосно заридав, затуляючи очі долонями і заодно затикаючи вуха пальцями. «Христе, Христе… нічого не бачити… нічого не чути…»

І тої ж миті перший камінь, влучно кинутий рукою третього королівського сина Фридеріха, гостро стукнув об чоло страченця. Двоє готів швидко відскочили вбік, вільно відпустивши кінці ланцюгів, що зв’язували за спиною руки римлянина, не даючи йому змоги затулитися від ударів. З обох боків одразу ж посипалися сотні каменів. Гучні крики: «Поганин!.. Блюзнір!.. Убивця!.. Кат готського народу!..» заглушили зойк, спершу тихий, наче схожий на сміх… потім голосніший, але ще глухий, хрипкий… Нарбонець Леон не дивився. Увесь звивався, коли до нього долинало глухе, хрипке, звіряче ревіння… Був щасливим, коли Анаолозус на мить заглушив ці звуки, з насміхом волаючи до нього:

— Римлянин — баба… навіть за Христову образу не вміє помститися!..

А потім знову шорстке, все більше уривчасте хрипіння і стук каменів, що падають на плити вулиці…

Все-таки чотири сотні каменів лежали не посеред вулиці, а під ногами дико виючого натовпу: жоден римлянин не кинув свого каменя на святотатця, що йшов вулицею… ката… вождя диких гунів!..

Раптом хрипіння перетворилося на різкий дикий крик… і знову… знову… А потім знову глухе звіряче харчання… І знову крик… І стук тяжко падаючого тіла…

— Встає… йде… прокусив собі язика… обличчя вже не видно… О, о… знову падає… Кидайте, кидайте… Хай встане… Підводиться, підводиться!..

Нарбонець Леон відчуває, — волів би померти, щоб тільки не чути цих криків. Але померти інакше… не так… не так… На мить відводить долоні від очей, але не дивиться туди — на середину вулиці, ні на сотні рук, що розмірено, але все повільніше, здіймаються і кидають каміння… Дивиться на гота Анаолозуса. Зазвичай багряне обличчя могутнього воїна — ще хвилину тому таке, як завжди, — тепер біліше від Леонової туніки.

Міцна щелепа тремтить, тісно стискаючи великі білі зуби… У широко розплющених очах стигне жах.

Губи шепочуть:

— Падає втретє[62].

* * *

Марцелін делікатно відвертається. Меробад примружує очі. Рицимер опускає погляд униз. Хай же Аецій знає, що нічиє нескромне, безсоромно цікавське око не насмілиться підглядати, як оплакує друга наймогутніший муж імперії. Сльози можуть спливати нестримним потоком по грубо вирізаних щоках, грузнучи в майстерно закучерявленій бороді. Рицимер у душі не схвалює оплакування заслуженої смерті бридкого поганина — пихатого зухвальця і майже шаленця… Але він думає те саме, що і двоє приятелів: хіба може бути більше щастя, ніж загибель, вшанована сльозою Аеція?!

На Форумі Траяна починається рух. Вже пів-Риму облетіла звістка про страхітливу поразку і жахливу смерть магістра кінноти. До статуї Констанція поспішають: улюбленець цісаря Вегецій Ренат, консул Фест і magister officiorum. Також під’їжджає Секст Петроній Проб. Після похмурої ночі настає ясний сонячний день. Усілякий слід сліз одразу щезає з обличчя Аеція. Вітально здіймає руку і каже Петронію Пробу:

— Прошу тебе, Сексте, повідом в обід Пелагію, що я від’їхав.

— Куди?…

— До Галлії.

6

Префект преторію наближався. Спершу врочисто внесено і поставлено на мармуровій плиті круглого столу величезну стофунтову підставку для пера. Потім до кімнати вступив молодий одягнений у срібноткану далматику магістріан зі срібним, майстерно вирізьбленим каламарем, несучи його у якнайдалі витягнутих руках із такою повагою, наче то була свята церковна посудина. Нарешті з’явився сам Авіт. Мав на собі урочистий посадовий стрій: mandyes — майже імператорську багряницю, хоча довжиною лише до колін, а не до п’ят. Побачивши його, Меробад, Марцеллін і Рицимер опустилися навколішки. Аецій роздратовано подумав: «Який дурний звичай, аби військові згинали коліна перед цивільним чиновником лише тому, що колись префект був військовим званням…»

Так само роздратовано, але водночас і з певним захопленням (радше неприязним) придивлявся до нового префекта преторію Галлії. Хіба ж міг він сподіватися дев’ять років тому, коли після Колубрарійської битви іронічною посмішкою прощався з молодим Авітом, що вирушав до готів, — якими будуть наслідки цієї поїздки?! Який вона матиме вплив на подальші події?!.. Хіба ж здатен був припускати, що нині, після поразки Літорія, благословлятиме ту мить, коли пещений сенаторський синочок вирішив помандрувати до варварського двору Теодоріха, прохаючи повернути римського заручника матері?!.. Бо Мецілій Авіт не лише добився тоді звільнення юного Теодора, а й так причарував короля візіготів своїми манерами та ораторським хистом, що відразу став його приятелем, постійним супутником і радником, а невдовзі, — коли Теодоріх впевнився у великій ученості молодого посесора — наставником старших королівських синів, перед