Башлер Жан - Нарис загальної історії

християнство. І ця релігія є релігією миру, милосердя та любові. Як і буддизм, християнство краще пристосовується до імперського миру й ще краще до людства, яке б перейшло за межі розсіяння в численних політіях. Тож, як європейцям поталанило примирити свою віру з потягом до війни? Вони, вочевидь, винайшли інші вирішення та інші компроміси, ніж японські самураї, які залучали на допомогу конфуціанство, щоб обґрунтувати той чи той стан, означити його обов’язки та дотримуватися відповідних чеснот. Достатньо було припудрити цю концепцію даосистськими міркуваннями в їхній версії чань і дзен, щоб досягти бусидо та задовільного з усіх поглядів вирішення. Складніше буде узгодити образ воїна з постаттю Христа.

На протилежному полюсі війни гра передбачає мир. Це — справжній мир, аж до наступної війни, а не перемир’я, коли готуються до війни й прагнуть зірвати підготовку ворога всіма невоєнними способами. З цього можна вивести певний наслідок щодо військової сфери. Військову компетентність, яка стає дедалі менш технічною та яку можна передавати за допомогою відповідного навчання мірою того, як людина просувається ієрархічними сходинками аж до головнокомандувача, можна оцінити тільки під час війни. Підвищення на посадах в мирний час мають, отже, ґрунтуватися на інших критеріях, тобто вже не на здатності вигравати чи не програвати битви й війни, а на соціальних зв’язках, успішному складанні іспитів, старшинстві, інтригах тощо. Доки триває мир, люди, яким належить вести наступну війну, наражаються на чимраз більший ризик утрати своєї військової компетентності, а через це смертельний ризик нависає над політією. Мир сприяє розвиткові міжнародного права, яке створюється шляхом неперервних переговорів між політіями, приреченими на те, щоб вічно тертися одна об одну та вступати в конфлікти, які виникають від цього тертя. Оскільки війна — це дорогий засіб, який усе одно має привести до столу переговорів, найпростіше починати саме з них, а оголошувати війну, тільки якщо переговори проваляться або для того, щоб прискорити їхнє завершення. Фактично, мир є первинним, попри всіляку видимість. Мир — це замирення законом і правом. Найнадійнішим способом мир можна досягати в політії. У стосунках між суверенними політіями миру досягти складніше, оскільки він передбачає, що ніхто не зацікавлений у шахрайстві, і не допускає принципових змін співвідношення сил. Та попри все це, у стабільній олігопо-лярній системі політії не перебувають одна щодо одної в природному стані та в стані дикої війни. «Згода політій» стає квазіполітією, яка спонтанно виробляє законодавство і право. У таких межах уможливлюються трансполітійні інституції, тобто колективні органи, які не належать до жодної окремої політії та виходять за межі їх усіх. Визначний приклад такої ситуації — католицька церква. Ще зрозумілішим і неминучішим є спонтанне виникнення мереж, які зв’язують проміжні точки та забезпечують обіг інформації, незважаючи на політичні розбіжності. Культурний ареал може стати інтегрованою мережею та отримувати від політичної фрагментації неоціненні переваги для індивідуальної та колективної творчості.

Важче буде оцінити психічний наслідок. Перемикання в тому чи тому напрямку від війни до миру зобов’язує до особливої психічної економії дружби й неприязні. Треба ставати здатним убити у воєнний час ворога, з яким, можливо, доведеться підтримувати дружні стосунки, коли мир повернеться. Це — тяжка психічна гімнастика. Професійним арміям громадян чи найманців займатися нею легше, ніж армії, яку набирають за загальним військовим обов’язком. Проте саме такі армії піднеслися на гребінь популярності після того, як французи довели ефективність масового набору рекрутів, а їхні суперники наважилися на те ж саме. Націоналістична ідеологія теж ставала в пригоді, щоб пом’якшити психічний дискомфорт народу, переконуючи його, що ворог у воєнний час не перестає бути ним і в час мирний. Але надмірно вдаючись до цієї ідеологічної настанови, громадяни політій-націй наражали олігополярну схему на небезпеку застопорення чи «сходження з рейок».

Контакти, які культурний ареал встановлює з зовнішнім світом, мають надзвичайні особливості. Імперія схильна до замикання після завоювання максимального ареалу. Замикання зводить до мінімуму ризики та вартість імперського контролю, і це надає йому політичного обґрунтування. Існує також і культурне обґрунтування, оцінити яке не надто й легко. Якщо цивілізація, коли брати це слово в певному точному значенні, — це найменш конкретний спосіб бути людиною, не переходячи до потенційної загальності, то еліти, у принципі, мають задовольнятися способом, який їх творить, уважаючи його за пристойний людський спосіб, від якого всі решта віддаляються, потопаючи в нелюдському й утрачаючи будь-яку привабливість. Європейці не уникли цього «спуску», адже вважати власні культурні особистості природними — це всезагальна людська властивість. Але те, що Європа не стала імперією, уберіг її від замикання з політичних причин. Не існувало жодної влади, яка могла б нав’язати таку замкненість. Вона могла бути тільки суб’єктивною та ґрунтуватися на зневажливому небажанні вважати гідними розгляду та інтересу інші тлумачення людського. За браком політичної замкненості на кшталт китайської чи японської європейці могли б вдатися до культурного замикання індійського чи мусульманського штибу. Цьому перешкоджала чи принаймні утруднювала вічна множинність політій. Стихійне ототожнення людьми своєї культури з природністю вело в Європі до змішування природності з англійською, французькою, італійською, іспанською та іншими культурами. Більшість таки пішла цим напрямком, але не зайшла ним надто далеко, бо попри те, що англійцям манери французів здаються дивними, приголомшливими чи смішними, а французи так само дивляться на англійців, і для одних, і для інших важко поставити під сумнів їхню спільну належність до людського роду.

Так само, як у Греції, та з тих же причин олігополярності та суверенітету політій, становище Європи вимагало спонтанного «етнографічного» сприйняття культурних реалій. Існує багато способів бути людиною, і кожен із них легітимний у своїй особливості та зрозумілий для того, хто хоче його зрозуміти. Такий підхід може призвести до ідеологічних викривлень, коли починають переконувати себе, або що людської природи не існує, або що якась інша культура є вищою. І так само цей підхід може укріпити здоровий глузд і зміцнити його впевненість у тому, що єдність людської природи не підривається множинністю та розмаїття її проявів і що не варто намагатися вийти з культури, в якій ви випадково народилися, щоб пристати до якоїсь екзотичної культури. «Подорожі», які нащадки англійських аристократів починають здійснювати на континент з XVII ст. і які стануть обов’язковим ритуалом для кожної молодої людини шляхетного походження, вписуються в цю спонтанну «етнографічну» перспективу.

3 цього не випливає, що така точка зору повинна торкатися всієї цивілізації та спонукати