Башлер Жан - Нарис загальної історії

1214 р.; перемога Філіпа ІІ Августа над коаліцією імператора Оттона IV, англійського короля Іоанна Безземельного та графа Фланерського. — Прим. пер. ">[20], якою завершилася фаза виникнення французького королівства та розпочалася фаза його експансії, призвела лише до мізерних людських утрат. Справа не в тому, що тоді були м’які й співчутливі звичаї, а в тому, що битва розглядалася як суд Божий, і остаточним її розв’язанням мала бути смерть, взяття у полон чи втеча вожака одного з двох таборів.

Друга фаза веде нас від дикої феодальної війни до модерної внутрішньої війни. Європейський баланс ґрунтується на точному означенні політій і на сприятливому співвідношенні сил між ними. Цій фазі притаманні війни, головним предметом і результатом яких є створення та встановлення меж політій і означення їхньої ваги на трансполітійній арені. їхній предмет і результат — політичне життя або політична смерть колективних дієвців, здатних мобілізувати силу. Цієї обставини достатньо, щоб пояснити сплески войовничого насилля та людської дикості, що затьмарювали Європу в ХV-ХVІІ ст. Це — точна аналогія того, що пережив Китай у так званий період «войовничих царств» між 481-м і 221 р. до н.е. І там, і тут війна відповідає логіці, окресленій Клаузевіцем, і сягає крайнощів смертельної борні. Ніколи перше європейці не опинялися в глибшій прірві насилля та жорстокості, ніж під час війни Білої та Червоної Троянд у Англії, придушення руху гуситів у Богемії, Селянської війни в Німеччині, Релігійних воєн у Франції або Тридцятилітньої війни в Німеччині. Такі вибухи руйнівніші тому, що процеси, які відбувалися з європейським матеріалом, стосувалися побудови політій і означення політичних режимів, що змішує межі війни й громадянської війни та вимагає звернення до ідеології, щоб обґрунтувати справу, яку кожний обрав для себе й захищає. У цю епоху ідеологію нав’язує релігія. Війни XVI — першої половини XVII ст. — це війни між політіями, громадянські війни між окремими угрупуваннями та ідеологічні війни.

Друга фаза закінчується в 1648 р., коли у Вестфалії виринає європейський баланс, який згодом буде затверджений в Утрехті 1713 р. На наступній фазі війна не зникає, а підпадає під контроль з огляду на обмежені цілі. Формула Клаузевіца про війну як продовження політики іншими засобами, концептуально слушна, має загальне значення та знаходить собі підтвердження в ситуації, яка складалася в Європі в XVIII-XIX ст. Контроль за війною дає змогу зробити її помірнішою. Пом’якшення війни здійснюється не в формі певного насильницького засобу. Дії з пом’якшення мають, якщо можна так висловитися, концептуальний характер: їх зовсім не видно на полі битви. Технічне вдосконалення вогнепальної зброї, більш глибока мобілізація чимраз більшої кількості ресурсів, організаційні зміни регулярних військ призводять до того, що зростають і їхня кількість, і кількість утрат. З іншого боку, межі війни окреслюються краще, а її наслідки краще контролюються, адже нею займається державна бюрократія, яка привласнює і монополію на війну. Дедалі менше потерпає цивільне населення, бо військо не повинне більше жити з того, що збере собі в краї: цим займається інтендантська служба. Війна стає професією для фахівців, вона віддаляється від звичайного досвіду цивільних, причому цей процес відчувається тим більше, що, оскільки війна і мир чітко і ясно розділені, війна сприймається тими, хто не воює, як епізодичне й віддалене переривання миру. Стабільне олігополярне становище, досягнуте в Європі впродовж двох століть, дозволило їй контролювати війну заради політичних цілей, але не допомогло уникнути катастроф. І справді, за логікою досягнення крайнощів, над війною завжди висить загроза, що вона погано закінчиться та перетвориться на смертельну боротьбу. Зрив може статися внаслідок вторгнення такого руйнівного чинника, як, скажімо, французька революційна ідеологія 1792-1815 рр., або через утрату контролю над своїми засобами з боку політичного і воєнного керівництва, як це сталося в 1914 р. після поразки німецького наступу на заході й аж до 1918 р.

Війна завжди йшла в Європі, навіть у період рівноваги. Брак імперського миру ніколи не дозволяв нехтувати й применшувати війну та солдата, як це було в Китаї. Війна перебуває в центрі європейської схеми, і на це вказують численні чинники. У пізнавальному плані, мислителі констатували, що у політичного чинника, за визначенням, є два виміри: один спрямований у середину політій, а другий — між політіями, і цим живилися їхні роздуми. Від Мак’явеллі до Клаузевіца політична філософія отримувала стимули, які піднесли її набагато вище рівня, досягнутого Сунь Цзи в Китаї або Артхашатрою в Індії. Іще одним вираженням поданої вище тези є доконечність для кожної політії бути активною, щоб не програти. Змагання, яке базується на доконечності не дати обігнати себе, надає розвиткові військової техніки й технології чільну роль, яка відбивається і на чиннику техніки взагалі. Оскільки технічний чинник за своєю природою стосується ефективності, а ефективність може слугувати будь-якій меті, то будь-яка ефективна техніка може знайти застосування як у мирній, так і у воєнній сферах: адже молотком можна забити цвях, а можна й розтрощити череп.

Чільна роль війни заохочувала до зосередження соціальної енергії та авторитету на військовій діяльності. Європа повторила досвід Греції, де війна з тих самих причин стала панівним, шанованим й авторитетним способом життя, який доходив іноді аж до зациклення на ньому, як, приміром, у Спарті. В обох випадках війна може сприйматися як спосіб життя, а цей спосіб підноситися до статусу «правильного життя» — життя, яке гідне того, щоб ним жити, і яке надає сенс існуванню. Ця етична версія війни збігається, своєю чергою, з племінною війною знову ж таки з тих самих причин: трансполітійна гра не дозволяє перетворювати війну на інструмент імперських планів, і це залишає за нею можливість стати ціллю за неможливості віднесення її до статусу засобу. Ці племінні, грецькі та європейські, а також і японські процеси переходу війни до ігрового й етичного сприйняття краще відбиваються на тлі порівняння з Китаєм, Індією, Передньою Азією і навіть із Римом, де, незважаючи на тисячолітній воєнний досвід, спортивний вимір війни підкреслений менше, ніж імперська місія Риму й внесок окремих особистостей у цю місію. Цією різницею пояснюється те, що по заснуванню імперії римляни поринули в насолоди від миру та полишили суворе військове життя найман-цям-варварам.

Порівняльний аналіз європейського культурного ареалу можна було б розпочати виходячи з центрального місця війни та наслідків, які з цього випливають, щоб поставити принципове запитання. Завдяки цілковитій випадковості релігією цього ареалу стало