Соломія Павличко - Теорія літератури

душу, виговорити свої болі, прокричати свої зойки. Від гармонії неокласицизму до творчого хаосу неоекспресіонізму, того, що колись існувало під трохи претензійною назвою несамовитої школи»[632].

Якщо Самчук обстоював об’єктивну зрівноваженість, то Шерех — суб’єктивну експресію, навіть хаотичну й дику, аби органічну. Якщо Самчук вимагав творити канони і йти за ними, то Шерех закликав їх руйнувати. Правда, при ближчому розгляді його заклики до деструкції канону виявилися поверховими.

Національна органічність, чи органічна національність, хоч би як широко й модерно вона окреслювалася, не руйнувала український ізольовано-патріархальний світ, а пробувала воскресити його, наповнити новою енергією. Опора на Шевченка й фольклор завжди була осердям народницької естетичної парадигми. Такою вона залишалася і в концепції Шереха. «Європеїсти», які намагалися знайти опору в інших традиціях і за межами національного, були безсумнівними антагоністами «органістів» і мусили в процесі творчості навернутися.

Риторика доповіді Шереха має всі ознаки не академічної статті, а емоційної ораторської промови, побудованої в стилі імітації усної мови. Йому надають динаміки передовсім домінуючі тут граматичні конструкції: запитання — відповіді, називні речення й чергування коротких називних речень з довгими періодами. Головні розділові знаки тексту, вживані з надмірною послідовністю, — знак запитання й тире. Останній особливо енергізує текст. Запитальна модальність, з одного боку, поєднується з великою кількістю класифікацій та визначень, з іншого, — Шерех, як і Самчук, говорить від імені «ми» про «наш рух». Він виступає в ролі не критика-професора, а ідеолога, майже комісара. Якщо не визначити, що робити, то, на його думку, може статися непоправне. Література вийде з-під контролю, розвиватиметься без керівництва, без цілі. А що може бути гірше за такий сценарій? Його стиль демонструє безсумнівну впевненість у собі й віру в непохибність власних оцінок.

Майбутній час визначає граматику доповіді Шереха. Словом «майбутнє» вона закінчується. Але йдеться не про майбутнє взагалі, а про таке майбутнє, в якому Україна скаже Європі своє слово. Месіанська певність пронизує доповіді Шереха, Самчука, взагалі всіх ораторів Першого з’їзду. На відміну від інших, у Шереха месіанство цілком свідоме, він навіть вважає його «прикметою духового здоров’я». У 1964 р. в передмові до книжки «Не для дітей» він пояснить, що запропонував своїм слухачам саме те, чого вони прагнули. «Віра зроджувалася не з дійсності, а з потреби віри», — писав він про свою аудиторію, що «була перечулена на все рідне й національне»[633].

Пізніше тезу про національно-органічний стиль сам Шерех назвав візіонерством і наївністю. Як і ідея «великої літератури», вона залишилася повчальним літературним документом і нездійсненим рецептом, як майже будь-який абстрактний рецепт. Тези «великої літератури» й «національно-органічного стилю» не були цілком тотожними, як пише у своїй статті Григорій Грабович. Крім того, зміст МУРу як інституту ними не вичерпувався, як, по суті, стверджує стаття Грабовича. Адже одночасно з’явилася опозиція до лозунґів Шереха та Самчука. Вона оперувала дещо іншою мовою, бачила в національній культурі відмінні проблеми й прагнула створити іншу парадигму її розвитку. Одним з перших розпізнавальних понять, ключів до її змісту стало слово «криза».

Криза з погляду Юрія Косача

Слово «криза» прозвучало вже на Першому з’їзді МУРу. Воно фігурувало в доповіді Юрія Косача, яка спочатку називалася «Криза сучасної української літератури». Злякавшись власного радикалізму, письменник опублікував свій виступ під назвою «Вільна українська література». Коли Косач говорив про кризу, то йшлося передовсім про ідеологію в галузі літератури Дмитра Донцова. На думку доповідача, українська література не могла стати «великою» з причини її політизації. Тенденційна, утилітарна, політизована література «узурпувала провідництво», а це, у свою чергу, «спричинило не тільки віддалення нашого письменства від шляхів всесвітньої літератури, але й глибоку внутрішню кризу, яка триває й до сьогодні»[634]. Косач говорить про естетичну одногранність, штамповість, банальність такої літератури й про ущербність типу «сильної людини», нею пропаґованого й будованого, а також про критику, яка відігравала роль «собаки жучки», підгавкувача ідеології.

Висновок про минуле різкий: «Попередній період української літератури видається нам кризовим через 1. реакційний дух тієї літератури, 2. реакційність атмосфери всього літературного життя, витвореної внаслідок визнання панівними гасел утилітаризму і тенденційності»[635]. Але з минулим і його патетичним запереченням, здається, все було більш-менш ясно. Далі Косач переходить до складнішої теми, а саме: якою має бути література майбутнього. І тут своєю риторикою перевершує всіх інших ораторів МУРівських з’їздів.

Він пропонує рецепти, в яких так само нема відповіді на запитання «що робити?», тільки добре знайомий компроміс, який Косач намагається маскувати численними згадуваннями зарубіжних письменників, художніх напрямів та пишномовними зворотами, позбавленими будь-якого теоретичного сенсу, на зразок: «Ми побачимо, як спалахне новими загравами світанків і надій наш літературний обрій»[636]. Або: «Письменник не може тільки відбивати життя або тішитися його ідилічністю й серафічністю. Письменник мусить  р е а ґ у в а т и  на життя»[637]. «Письменство — не політика, бо „слово — не твердая криця“»[638] і т. д.

Видрукуваний текст доповіді Косача позначений численними виділеннями окремих слів курсивом, розрядкою, жирним шрифтом. Він, як інші МУРівські теоретики, любить удаватися до підкреслення слова, фрази, думки поліграфічними засобами. Не вистачає слів, точності (а цього бракує майже постійно) — з’являються численні емфатичні засоби («дуже», «великий») або підкреслення в тексті. Крім того, Косач віддає перевагу визначенню через заперечення. Йому легше сказати, чим не є література, ніж чим вона є.

На такого роду розмови про кризу швидко зреаґував невтомний ідеолог МУРу Юрій Шерех. Після розлогого й багатослівного аналізу ідеї кризи він її відкинув: «Таким чином, в інтересах точності нашої діагнози краще говорити не про кризу української літератури, а про її надто повільний, далеко повільніший, ніж бажано, розвиток…»[639] Назва його полемічної статті «В обороні великих» повторює найуживаніший прикметник епохи. Шерех ще не підозрює, що «велика», «великі», «велич» — найбільш популярні серед критиків слова для характеристики національної культури — чи не найкраще засвідчували кризу, яку вона в цей час переживала.

«Неповорот назад»

Якщо Самчук і Шерех у своїх доповідях на Першому з’їзді МУРу закликали українських авторів будувати літературу, спираючись на певні, в кожному разі визначені традиції, а Косач наголошував на кризі, то Ігор Костецький, наче в продовження останнього з них, тоді ж запропонував девіз «неповороту назад»[640].

Його доповідь у свій спосіб полемізувала з виступами Самчука і Шереха. Дух полеміки звучав у перших же реченнях: «Мій виступ не претендує на проголошення грімких гасел (Самчук? — С. П.), хоча я й виступаю в певному напрямі. Мій виступ не претендує на широку ерудиційну аналізу (Шерех? — С. П.), хоч у ньому буде