Люсі Мод Монтгомері - Енн із Зелених Дахів

— Та ви мені не завадите. Мені шістнадцять з половиною років, і я «вперта як віслюк», як колись сказала пані Лінд, — засміялася Енн. — Не жалійте мене, Марілло. Я цього не люблю… та й нема чого мене жаліти. Я всім серцем тішуся самій думці, що житиму в Зелених Дахах. Ніхто не зможе полюбити їх так, як ви і я — тож ми мусимо їх берегти.

— Мила дівчинко, — мовила Марілла, скорившись її завзяттю. — Ти мов новим життям мене наснажуєш. Мабуть, я повинна була б наполягти, щоб ти їхала до коледжу… але я не зможу, тож навіть не намагатимусь. Ти сама приймеш рішення, Енн.

Коли між ейвонлійців пробігла чутка, що Енн Ширлі має намір не їхати до Редмонда, а лишитися вдома й учителювати, новину цю жваво обговорювали. Здебільшого добрі люди, нічого не знаючи про біду, що спіткала Маріллу, були певні, що то нерозважний учинок. Інакше вважала пані Аллан. Вона сказала про це Енн, якій на очі від похвали набігли сльози радості. Не осуджувала її й добра пані Лінд. Вона прийшла якось надвечір і застала Енн з Маріллою на ґанку у теплих духмяних літніх сутінках. Тут вони любили сидіти в напівтемряві, коли садом кружеляли білі метелики, а вологе вечірнє повітря повнилося запахом м’яти.

Пані Лінд вмостилася на кам’яній лавці коло дверей, побіч якої росли високі жовті й рожеві мальви, і з глибоким полегшенням зітхнула:

— Добре ж нарешті присісти, будьте певні! Цілісінький день на ногах, а двісті фунтів для двох ніг — то вантаж величенький. Благословення не бути гладухою, Марілло. Сподіваюся, ти його цінуєш. Кажуть, Енн, що ти облишила свої вигадки й не поїдеш до коледжу. Я дуже рада це чути. Ти вже здобула необхідну освіту для жінки. Нічого доброго в тім нема, коли дівчата разом із чоловіками забивають собі голови латиною, грекою та іншими дурницями.

— Пані Лінд, я однаково вивчатиму й латину, і греку, — засміялася Енн. — Як і всі інші предмети навчальної програми коледжу. Я робитиму це тут, у Зелених Дахах, і здобуду ступінь бакалавра.

Праведний жах охопив пані Лінд, що здійняла руки до неба:

— Енн Ширлі, ти ж себе замордуєш!

— Нітрохи. Мені це піде лише на користь. О, перевтомлюватись я не буду. Але ж матиму багато часу довгими зимовими вечорами, а шити не люблю. І ще вчителюватиму в школі в Кармоді, ви, мабуть, знаєте.

— Не знаю. Мені здавалося, ти підеш у нашу школу. Опікунська рада вирішила дати місце тобі.

— Пані Лінд! — вражено схопилася на рівні ноги Енн. — Вони ж обіцяли Гілбертові Блайту!

— Так і було. Та коли Гілберт почув, що ти теж подала заяву, то пішов до них — а вони саме вчора мали нараду — і відкликав своє прохання. Він сам запропонував їм твою кандидатуру. А собі вирішив пристати на місце у вайтсендзькій школі. Певно ж, він знав, як ти хотіла б залишитися тут із Маріллою, і з його боку це дуже шляхетний учинок, от що. Справдешня самопожертва: він-бо муситиме винаймати кімнату у Вайт Сендз, а всі знають, що йому потрібні гроші на навчання в коледжі. Отож, рада вирішила найняти тебе. Я страшенно зраділа, коли Томас прийшов і розповів мені.

— Мабуть, не варто мені згоджуватися, — пробурмотіла Енн. — Тобто… не варто Гілбертові приносити жертву задля… задля мене.

— Боюся, ти його не відрадиш. Він уже підписав угоду з вайтсендзькою школою. Тож відмовившись, послуги цим йому не зробиш. Звісно, ти мусиш пристати на це місце. Ти добре впораєшся, надто що тепер у школі більше не буде жодного з Паїв. Джозі була остання — ото проноза, будьте певні! Двадцять років поспіль діти Паїв ходили до ейвонлійської школи і, мабуть, їхнім призначенням було навчити смирення власних учителів. Боже милий! Та що це блимає — онде, в вікні у Баррі?

— Це Діана подає сигнал, щоб я прийшла, — засміялася Енн. — Ми зберегли наші колишні звичаї. Даруйте, я побіжу дізнаюся, що сталося.

І Енн, мов прудконога лань, помчала зарослим конюшиною схилом і зникла між темних ялиць у Лісі Привидів. Пані Лінд поблажливо глянула їй услід:

— Енн іще так схожа на дитину.

— Вона вже набагато більше схожа на дорослу жінку, — відказала Марілла, до якої на мить повернулася колишня суворість.

А проте це вже не була її характерна риса. Того вечора пані Лінд сказала своєму Томасу:

— Марілла Катберт пом’якшала, будь певен.

А наступного дня Енн пішла на маленький ейвонлійський цвинтар — покласти свіжих квітів на могилу Метью й полити трояндовий кущ. Там вона затрималася аж до сутінків. Їй добре було оточеній непорушним спокоєм тихого місця, де тополі перемовлялися, мов добрі друзі, і шепотіли високі вільні трави між могилами. Сонце вже сховалося за пруг, коли зрештою вона вийшла зі цвинтаря й рушила довгою стежиною, котра вниз із пагорба вела до Озера Осяйних Вод. Усе Ейвонлі, мов господа предвічної тиші, лежало перед нею в казковій напівтемряві. Вітер з ароматно-медових конюшинових полів розлив довкола духмяну свіжість. Подекуди між дерев теплим сяйвом спалахували вікна. А віддалік невпинно плюскотіло повите туманами бузкове море. Небо на заході мінилося м’якими барвами, а ставок відбивав їх у ще м’якіших відтінках. Від такої краси серце Енн затріпотіло, і вона вдячно відкрила душу їй назустріч.

— Любий старий світе, — шепнула вона, — який ти прекрасний, і яке щастя, що я живу в тобі.

На півдорозі з пагорба високий хлопець вийшов, насвистуючи, із хвіртки в садибі Блайтів. То був Гілберт, і свист завмер у нього на вустах, коли він побачив Енн. Він чемно підняв капелюха, та мовчки проминув би її, якби вона сама не зупинилася, простягаючи руку.

— Гілберте, — сказала Енн, зашарівшись, — дякую, що поступився мені місцем у школі. То був дуже шляхетний вчинок… і я хочу, щоб ти знав, як я ціную твою доброту.

Гілберт щиро потиснув простягнуту руку:

— То зовсім не був шляхетний учинок, Енн. Я радий, що зміг тобі прислужитися. Тепер ми будемо друзями? Ти пробачила мені давню кривду?

Енн розсміялася, намагаючись марно забрати руку:

— Я пробачила тобі ще того дня коло ставка, хоч і сама про це не знала. Яким упертим, дурним дівчиськом я була! Відтоді — мушу зізнатися — я завжди шкодувала, що відмовила тобі.

— Ми будемо чудовими друзями! — радісно вигукнув Гілберт. — Адже ми були для цього народжені, Енн. Ти довго опиралася неминучому. Я певен, ми ще зможемо допомогти одне одному. Адже ти будеш учитися далі? Я теж. Ходімо, проведу