Юліан Семенов - Бомба для голови

трагедії п'ють, щоб заспокоїти себе й забутися в солодкому міражі… — Він подивився на Ваггера і раптом люто всміхнувся. — Хоча я продався не за хліб, а за рибу… А втім, користуючись твоєю термінологією, все одно ми — як жаби в смердючому болоті. Правда, тобі через безпросипну пиятику не дають роботи, тому ти й квакаєш голосніше за інших…

Берг тоді відкинув стільця й пішов. Він ходив по місту до ранку. Рано-вранці він розбудив Карла. Він запам'ятав, який був Карл, відчинивши йому двері: з одвислою щелепою, блідий, у довгій нічній сорочці. Побачивши Берга, він важко обперся плечем об одвірок і сказав:

— Ідіот… Зараз же тільки п'ята… Іди, там, на столі, лишилися пляшки.

— Ти повинен простити мені, Карл, я розмовляв, як свиня.

Вони потім часто виїжджали в гори учотирьох, брали з собою і дітей. У Карла й Марії було троє хлопчиків, а в Берга дівчинка. Діти збирали хмиз. Карл розпалював вогнище, потім смажили ковбасу на гілках, вимочених у струмку, щоб вони не так швидко згорали на білому полум'ї; діти стрибали через вогнище, співали пісень і гралися в свої безтурботні гамірні ігри. Карл іноді розповідав про те, що відбувається в них на зборах членів НСДАП. Обличчя його тоді кам'яніло, хоча він показував «увесь цей балаган» до того кумедно, що Георг качався на траві й довго потім не міг заспокоїтись, часом навіть плакав від сміху.

Карл загинув на третій день після того, як його відправили на фронт у складі сухопутних СС. Це було влітку сорок четвертого року, тоді в армію забирали всіх, крім працівників гестапо й функціонерів «Трудового фронту». А через місяць після його загибелі заарештували членів його підпільного антифашистського осередку Марію й Ільзе. Ільзе померла в тюрмі. Марія повернулась. Її діти загинули разом з дочкою Берга, коли бомбили: Берг забрав хлопчиків після арешту Марії до себе.

Марія довго лежала в госпіталях, потім три роки пробула в будинку для душевнохворих, а коли вийшла звідти, уряд Аденауера призначив їй пенсію як жертві нацистської сваволі. Пенсія була досить велика — третя частина тієї, яку Аденауер платив гітлерівському гросадміралу Дєніцу, що повернувся з тюрми, і це давало змогу Марії мандрувати: вона намагалася якомога рідше бувати в Німеччині.

Берг бачився з нею нечасто: їм обом було тяжко вдвох, бо кожен з них згадував минуле, від якого залишилася тільки гірка пам'ять.

…Марія дуже змінилася за ці роки: Берга просто приголомшило — як вона схудла. Але це молодило її, і навіть сиве волосся здавалося париком; нічого старечого в її зовнішності не було. Вони сиділи за столом, не засвічуючи світла. Берг повільно прожовував терту моркву й запивав сухим рейнським, дивуючись власній хоробрості: за останні двадцять років він не брав у рот ні краплі спиртного — боявся запою.

— Ти молодієш, Маріє, і це не комплімент.

— Знаєш, тільки дороги можуть віддалити старість, — відповіла вона, — коли без упину їздиш і лягаєш спати, знаючи, що вночі тебе розбудить будильник, щоб устигнути на літак, який іде чорт знає куди і взагалі чорт знає навіщо ти на ньому летиш, тоді час завмирає. Це дурниці, коли кажуть, що в сім'ї старість непомітна. Може, самим і непомітно, як вона наближається, зате збоку… Я поховала стільки своїх подруг… Вони стали руїнами, бо живуть по порядку: якщо вже ти бабуся, отже, стара, і треба наглянути містечко на кладовищі. Живі, але вже мертві… Їж буряк.

— Спасибі.

— Слухай, Георг, я давно хотіла тебе спитати і ніяк не могла… Чому тоді не відкопали дітей?

— Того разу вони прилетіли несподівано. Було дуже хмарно, ніхто не думав, що вони прилетять. А бомбили страх як — у лютому сорок п'ятого… Я їх ні разу не водив у сховище… Не знаю, навіщо я повів їх тоді в це сховище…

— Я зустріла Ваггера…

— Він писав мені. Я з ним розмовляв на днях по телефону… Він здивований, чому ти відмовляєшся виступати з спогадами про вашу боротьбу…

Марія довго не відповідала. Хруснула пальцями й зітхнула.

— Я не маю на це права. На це мала б право Ільзе.

— Тому що вона загинула, а ти жива? Це безглуздя.

— Не тому. Я ніколи не говорила тобі… Я знала, що Карл загинув, і все звалила на нього. А вона нічого не сказала… Ні слова не сказала про Карла, хоча я перестукувалася з нею й повідомила, що Карл загинув… І про тебе її запитували, їм хотілося мати групу якнайбільшу… Я ж через це потім лягла в психіатричну… Я не могла забути її на очній ставці… І кожного разу, коли ти приходив, я згадувала її, тому я й тікала в Африку і в Персію…

— Навіщо ти сказала мені про це тепер?

— У газетах з'явилося повідомлення, що ти йдеш на…

— І ти вирішила допомогти мені продовжити боротьбу?

— Ні. Яка там боротьба… Просто ти ще не відомстив за неї.

— Я не мщу, Маріє. Коли б я мстив, мене треба було б гнати з прокуратури… І, крім того, яке відношення ця моя справа має до Ільзе?

— Пряме, Георг. Я впізнала на фотографії мого слідчого. Його й тоді звали Курт — його вбили в саду Гельтоффа. А слідчим Ільзе був Айсман. Розумієш? Він припікав їй соски сигаретами. Ти мусиш знати про це, Георг…

— Не треба б тобі так, Маріє…

— А навіщо ти спитав: чому я не виступаю з розповідями про нашу боротьбу?!

— Пробач…

— Я здивувалася, коли ти сказав про помсту. Про це говорять нацисти: «Нюрнберг — це помста переможців». Покарання зла — це помста. Хіба не так?

— Ні. Не можна так, Маріє. Помста — це від звірства…

— А коли твою дружину катували вогнем? Це від чого?

— Якщо хочеш помститися ворогові — старайся не бути на нього схожий. Це важче, ніж помста. Довести по закону, що звірство є звірство, а звірі повинні жити в клітках, а найкровожерніших треба умертвляти, але знову ж таки тільки по закону, — в цьому я вбачаю свій обов'язок перед пам'яттю Ільзе й Карла, і перед дітьми, і перед твоїми стражданнями… Ми мусимо вислухати ті слова і докази, до яких вдаватимуться ці звірі. Ми повинні запам'ятати їх докази й зробити так, щоб кожна німецька сім'я знала про це: ось чим керувалися респектабельні звірі, коли вони… мордували вогнем… Нехай вони твердять, що виконували наказ, це буде грізна пересторога для тих, хто наважиться віддати такий наказ у майбутньому. Нехай вони твердять, що