Ю. Несбе - Пентаграма

– Тея! – прикрикнув чоловік. – Сидіти!

Тея сіла.

– А це?… – Олауг нарешті випустила Іну з обіймів.

– Це Тярьє Рю. – Щоки Іни спалахнули, що було помітно навіть у сутінках. – Мій жених.

– Боже! – сплеснула руками Олауг.

Чоловік, широко всміхаючись, простягнув їй свою долоню. Красенем він не був – кирпатий ніс, кудлате волосся, близько посаджені очі, але в нього був прямий, відкритий погляд, який Олауг сподобався.

– Дуже приємно, – сказав він.

– І мені, – відгукнулась Олауг, сподіваючись, що в напівтемряві не видно її сліз.

Тойя Харанг не помічала запаху, поки вони не виїхали на Йосефінес-гате.

Вона з підозрою поглянула на таксиста. Смаглявий, але все-таки не негр, інакше б вона не ризикнула сісти в машину – справа тут не в расизмі, а в статистиці.

Тоді звідки цей запах?

Вона помітила, що шофер поглядає на неї в дзеркало. Може, вона одягнулася надто зухвало: занадто глибокий виріз чи коротка спідниця? У неї промайнула інша думка – куди приємніша. Може, він упізнав її, тому що читав сьогоднішні газети, де на фотографіях була вона, Тойя Харанг. «Спадкоємиця музичного трону», – писали газети. Щоправда, в «Дагбладет» її назвали «чарівно-незграбною» і заявили, що вона правдоподібніше зіграла квіткарку Елізу, ніж світську пані, на яку її перетворив професор Хіггінс. Але всі критики сходилися в одному: танцювала і співала вона незрівнянно. Ось. Що б на це сказала Лісбет?

– На свято? – запитав таксист.

– Певною мірою, – відповіла Тойя.

«Свято для двох», – подумала вона. – Свято для Венери і… як там його? Ну, друге ім’я?… Ну, гаразд, зате Венера – це вона. Вчора, коли вони відзначали прем’єру, він підійшов до неї, прошепотів на вушко, що він давно її таємний прихильник, і запросив до себе додому на сьогоднішній вечір. Він навіть не старався приховати свої наміри, і їй би слід було відмовити. Категорично і рішуче.

– Напевно, буде весело, – з відтінком заздрості мовив таксист.

Категорично відмовити. Вона досі пам’ятала запах сіна і силосу, бачила перед собою смужки світла на засипаній соломою підлозі комори та пряжку батьківського ременя, яким їй намагалися втовкмачити правила поведінки. Категорично відмовити. Вона не забула, як потім на кухні мати гладила її по голові й запитувала, чому Тойя не може бути, як Лісбет, – слухняною розумницею. Одного дня Тойя вирвалась і закричала, що вона така, яка є, і, напевно, набралася цього у батька, вона бачила, чим вони з Лісбет займаються в сараї, хіба мама цього не знала? Тойя побачила, як змінилося мамине обличчя: не тому, що мати повірила, а тому, що дочка тепер ні перед чим не зупиниться, щоб зробити їм боляче. Тоді Тойя завищала, що всіх їх ненавидить. Із кімнати з газетою в руці вийшов батько. По їх обличчях Тойя бачила: вони розуміють, що ось тепер вона не бреше.

Цікаво, а зараз, коли всі залишилися там, далеко, вона, як і раніше, їх ненавидить? Цього Тойя не знала. І їде вона туди зовсім не з ненависті до правильних батьків або сестри, ні, погодилася просто заради розваги. І ще тому, що відмовитися від такої пропозиції було просто неможливо.

Вона дала таксистові двісті крон і всміхнулася, відмовившись узяти здачу. Незважаючи на запах у машині. Тільки коли таксі поїхало, до неї дійшло, чому шофер так на неї дивився. Пахло не від нього, а від неї.

– Прокляття!

Вона чиркнула ковбойським чоботом по краю тротуару – там з’явилася коричнева смужка. Вона пошукала очима калюжу, але їх в Осло не було вже тижнів п’ять. Махнувши на все рукою, вона підійшла до дверей і подзвонила.

– Слухаю?

– Це Венера, – муркнула вона і подумки всміхнулася.

– А це Пігмаліон, – відповів голос.

Ось, точно!

Домофон на вхідних дверях забурчав. Тойя на секунду забарилась – остання можливість до відступу. Вона рішуче відкинула волосся назад і відчинила двері.

Він чекав її біля входу в квартиру з келихом у руці.

– Ти зробила, як я просив? Нікому не сказала, що їдеш сюди? – запитав він.

– Та ти що, з глузду з’їхав? – Вона закотила очі.

– Можливо. – Він розчинив двері. – Заходь, познайомишся з Галатеєю.

Вона розсміялася, хоч і не зрозуміла, про що він. Розсміялася, хоч і відчула, що ось-ось станеться щось жахливе.

Харрі припаркувався трохи нижче по Марквейєн, заглушив мотор і вийшов із машини. Прикурив сигарету і подивився навкруги. Людей на вулицях не було, здавалося, всі поховалися по будинках. Безневинні білосніжні хмаринки встигли перетворитися на хмари й укрити небо свинцево-синьою ковдрою.

Він пройшов повз стіни, прикрашені графіті, й зупинився біля вхідних дверей. Відкинув сигарету, від якої залишився тільки фільтр, і подзвонив. Від цієї жари у нього пітніли долоні. Чи від страху? Він подивився на годинник і відмітив час.

– Слухаю, – відповів знервований голос із домофона.

– Добрий вечір, це Харрі Холе.

Немає відповіді.

– З поліції, – додав він.

– Звичайно. Вибачте, не про те думки були. Заходьте.

Двері відчинились, і Харрі почав підніматися по довгих, нескінченних сходах.

Обидві хазяйки зустрічали його біля входу в квартиру.

– Бррр… – зіщулилася Рута. – Ось-ось почнеться.

Харрі зупинився перед ними на сходовій клітці.

– Дощ, – пояснила «Трондхеймський орел».

– Ах, так… – Харрі обтер долоні об брюки.

– Чим мож-п-могти, Холе?

– Допоможіть спіймати велокур’єра-маніяка, – сказав Харрі.

Тойя згорнулася в ліжку калачиком і дивилася на своє відображення в дзеркальних дверях, знятих із шафи і приставлених до стіни. Вона чула шум води в душі поверхом нижче. Він змивав її з себе. Тойя обернулася. Матрац м’яко обволікав тіло. Вона поглянула на фотографію: вони всміхалися в камеру. Це була якась поїздка, можливо, у Францію. Вона провела рукою по прохолодній ковдрі. Його тіло теж було холодним. Холодним, твердим і мускулистим, зовсім не старим. Особливо сідниці та стегна. Він сказав, що це тому, що колись танцював. Тренував м’язи протягом п’ятнадцяти років, і вони нікуди вже не подінуться.

Тойя подивилася на його брюки на підлозі, на чорний ремінь.

П’ятнадцять років. Нікуди вже не подінуться.

Вона перевернулася на спину, забралася на ліжку трохи вище, відчуваючи, як перекочується вода по внутрішній стороні гумового матраца. Тепер усе буде по-іншому. Тойя буде розумницею. Слухняною. Зовсім як хотіли татусь із матусею. Вона стала Лісбет.

Тойя притулилася головою до стіни, а тіло все глибше занурювалося в матрац. Ось щось ткнуло їй між лопаток. Їй здавалося, вона лежить у човні на річці… Звідки взялася ця думка?

Віллі запитував її, чи вміє вона поводитися з фалоімітатором. Вона знизала плечима. Слухняна.