Грегорі Девід Робертс - Шантарам

Схопивши з тарелі шматок солодкого барфі[75], він кинув його в рота і почав задоволено жувати.

— А ти що скажеш із цього приводу, Халеде? — тицьнув він під бік сусіда.

— Я знаю, що страждання — річ цілком реальна,— спокійно відповів Халед, стиснувши зуби.— І зазнає його тільки той, кого б’ють батогом, а не той, хто цей батіг тримає.

— Халеде, любий мій,— простогнав Абдул Гані.— Ти на десять з гаком років молодше за мене, і я люблю тебе не менше, ніж любив би молодшого брата, але ти говориш такі похмурі речі, що через них пропаде все задоволення, отримане нами від цього чудового чарасу.

— Якби ти народився і виріс в Палестині, то знав би, що деякі люди народжуються для того, щоб страждати. Вони страждають постійно, страждання не відпускає їх ні на мить. Ти знав би, звідки береться справжнє страждання — звідти ж, звідки бере початок любов, свобода, гордість. І там же ці почуття й ідеали вмирають. Страждання ніколи не припиняється, ми просто вдаємо, що не страждаємо,— Для того, щоб наші діти не плакали уві сні.

Він розгнівано подивився на свої руки, немов це були закляті вороги, що просять пощади. У кімнаті запанувала гнітюча тиша, і всі погляди мимоволі звернулися до Хадера. Врешті він кивнув Фаріду, закликаючи його висловитися.

— Гадаю, наш брат Халед по-своєму має рацію,— тихо і трохи збентежено почав Фарід. Він поглянув великими темно-карими очима на Хадербгая і, коли той зацікавлено і заохочувально кивнув, провадив: — Гадаю, щастя — теж реальна, дійсна річ, але ми через нього стаємо безрозсудними. Щастя — це така дивна і могутня річ, що ми через нього хворіємо. А страждання виліковує нас від цього, від надміру щастя. Як це мовиться? «Бгарі вазан»?

Хадербгай нагадав йому цю фразу на хінді і переклав її англійською мовою дуже тонко і поетично: «Тягар щастя може полегшити лише бальзам страждання».

— Авжеж, це я і хотів сказати. Без страждання щастя розчавило б нас.

— Це дуже цікава думка, Фаріде,— сказав Хадербгай, і молодий індієць спалахнув від цієї похвали.

Я відчув легкий укол заздрості. Прихильна усмішка Хадера наділяла щастям не менш, ніж гашиш у кальяні. Мене охопило непереборне бажання бути сином Абделя Хадер Хана, заслужити його похвалу. У моєму серці була порожнеча, і там почав вимальовуватися образ Хадербгая. Високі вилиці й коротка срібляста борідка, чітко окреслені губи і глибоко посаджені очі стали для мене ідеальним утіленням батька.

Озираючись на цей момент у минулому і згадуючи, як хотів я любити Хадера, з якою готовністю схопився за можливість служити йому, як вірний син батькові, я питаю себе, чи не були мої почуття значною мірою породжені тим фактом, що він володів такою сильною владою в цьому місті — його місті. Ніде я не почувався в такій безпеці, як в його товаристві. Я сподівався, що, занурившись у річку його життя, я змию з себе тюремний запах, втечу від переслідувачів, що гналися за мною. Тисячу разів протягом усіх цих років я питав себе, чи полюбив би я його так само швидко і так само віддано, якби він був бідний і безпорадний.

Сидячи під небесним куполом цієї кімнати і заздрячи Фаріду, що заслужив похвалу, я розумів, що, хоча Хадербгай першим заговорив про те, що хоче зробити мене сином, насправді це я зробив його моїм названим батьком. І протягом всієї цієї дискусії тихий голос в мені промовляв, як молитву і заклинання: «Батьку мій, батьку мій».

— Ти, схоже, не поділяєш ентузіазму, з яким ми всі користуємося можливістю поговорити англійською мовою, дядечку Собгане? звернувся Хадербгай до суворого сивочолого діда, що сидів праворуч від нього.— Якщо ти не заперечуєш, я скажу за тебе. Я знаю, що ти думаєш: Коран учить нас, що причиною наших страждань є наші гріхи і провина, хіба ні?

Собган кивнув. Здається, його втішило, що Хадербгай вгадав його позицію.

— Ти сказав би, що, живучи відповідно до принципів, які проповідує священний Коран, добрий мусульманин виганяє страждання зі свого життя, і по смерті його чекає блаженство на небесах.

— Ми всі знаємо, що думає дядечко Собган,— нетерпляче урвав його Абдул Гані.— Ніхто з нас не стане заперечувати тобі, Собган-джі, але все-таки дозволь мені сказати, що ти деколи заходиш в них дуже далеко, на? Я пам’ятаю, як ти побив бамбуковою палицею молодого Махмуда за те, що він заплакав, коли померла його мати. Зрозуміло, нам не слід опиратися волі Аллаха, але виявляти ті або ті почуття цілком природно, хіба ні? Але облишмо це; що мене справді цікавить, то це твоя думка, Хадере. Будь ласка, скажи нам, що ти думаєш про страждання.

Поки Хадербгай збирався на думці, всі мовчали. У кожного був свій погляд, і всі виклали його, але було ясно, що останнє слово завжди залишається за Хадербгаєм. Я відчував: якщо присутнім ще колись поставлять запитання про страждання, їхня відповідь буде такою, яку дає зараз господар. Вираз його обличчя був безпристрасний, очі скромно опущені, але він, понад усякий сумнів, усвідомлював, яке благоговіння викликає в інших. Я подумав, що це повинно лестити його самолюбству, бо він був далеко не бездушною людиною. Коли я пізнав його ближче, то переконався, що він завжди цікавиться думкою людей про нього і розуміє, який вплив справляє на них його харизма. І до кого б він не звертався — окрім Бога,— його промови були продуманим спектаклем. Хадер мріяв ні більше ні менше, як змінити світ. Він ніколи нічого не говорив і не робив імпульсивно, все в ньому, навіть смиренний вираз обличчя, було точно розрахованою деталлю загального плану.

— Передовсім я хотів би зробити загальне зауваження, а потім уже розвинути його детальніше. Ніхто з вас не заперечує проти цього? Добре. Загальне зауваження полягає в тому, що, на мою думку, страждання — це спосіб перевірити нашу любов. Всяке страждання — і зовсім незначне, і нестерпне — в деякому розумінні є випробуванням нашої любові. І майже завжди це випробування нашої любові до Бога. Таке моє перше твердження. Може, хтось хоче висловити свою думку з цього приводу?

Я зиркнув на учасників диспуту. Дехто всміхався, передбачаючи що він скаже, дехто кивав, дехто зосереджено насупився, але ніхто не хотів висловитися.

— Добре, тоді розглянемо це докладніше. Священний Коран учить нас,