Грегорі Девід Робертс - Шантарам

любов і ненависть, відданість і зрада,— пояснив Абдул Гані.— У нас тут щось на кшталт дискусійного клубу. Ми зустрічаємося принаймні раз на місяць і, покінчивши з діловими й особистими питаннями, розмовляємо на всякі філософські теми. Так ми розважаємося. А сьогодні у нас в гостях англієць, і він повинен дати нам тему для дискусії англійською мовою.

— Я, взагалі-то, не англієць.

— Не англієць? А хто ж? — з підозрою запитав Маджид.

Це було добре запитання. Згідно з фальшивим паспортом, захованим в моєму рюкзаку в нетрищах, я був громадянином Нової Зеландії. На візитних картках у мене в кишені було написано, що я Гілберт Паркер із Сполучених Штатів Америки. Селяни села Сундер зробили з мене індійця Шантарама. У нетрищах мене звали Лінбабою. А у себе на батьківщині я був відомий як людина, котру розшукує поліція. «Але чи можу я тепер вважати Австралію своєю батьківщиною? — запитав я себе.— І чи є у мене батьківщина взагалі?»

І, поставивши собі це запитання, я зрозумів, що вже знаю відповідь. Якщо батьківщина — це країна, яку ми любимо всім серцем, то моєю батьківщиною була Індія. Але для неї я був такою ж переміщеною особою без підданства, як і тисячі афганців, персів та інших людей, що втекли у цю країну і спалили по собі мости, одним з тих вигнанців, які, сподіваючись на майбутнє, закопали своє минуле в ґрунті власного життя.

— Я австралієць,— відповів я, вперше за весь час перебування в Індії визнавши цей факт.

Мій внутрішній голос підказував, що Хадербгая краще не обманювати.

— Дуж-же цікаво!..— відгукнувся Абдул Гані, звівши одну брову і багатозначно кивнувши Хадербгаю.— То яку ж тему ви обрали, Ліне?

— Будь-яку тему? — запитав я, намагаючись виграти час.

— Таку, яка вам подобається. Минулого тижня ми обговорювали тему патріотизму — зобов’язання людини перед Господом і перед своєю країною. Тема вельми цікава. А що запропонуєте нам сьогодні ви?

— Ну... в прокламації Сапни мені трапилася фраза «наше страждання — наша релігія». І при цьому я пригадав, як декілька днів тому, коли нетрища вчергове зруйнувала поліція, якась жінка сказала: «Наш обов’язок — трудитися і страждати». Вона сказала це спокійно, без обурення. Але мені таке ставлення незрозуміле, і я не думаю, що коли-небудь погоджуся з ним. Чому люди страждають? Чому погані люди страждають значно менше, ніж добрі люди? Я не маю на увазі себе — майже всі свої страждання я сам накликав на себе. І тільки Господь знає, скільки страждань я завдав іншим людям. Але все одно я не можу змиритися з муками людей у нетрищах. То, може, взяти за тему страждання?

Мою пропозицію зустріли мовчанням, але Хадербгай нагородив мене усмішкою.

— Цікава тема, Ліне. Маджидбгаю, прошу тебе першим висловитися з цього питання.

Маджид прочистив горло, похмуро всміхнувся, почухав великим і вказівним пальцями кущисті брови і почав свою промову з упевненим виглядом людини, що звикла висловлювати свої погляди перед аудиторією.

— Значить, страждання. Гадаю, страждання — справа нашого вибору. Я думаю, не обов’язково страждати, якщо ти достатньо сильний, щоб подолати страждання. Людина з сильною волею настільки володіє своїми почуттями, що майже неможливо змусити її страждати. Коли ж ми страждаємо — від болю або чого-небудь ще,— то це означає, що ми не володіємо собою. Отже, на мій погляд, страждання — це слабкість.

— Ачга-чга...— промовив Хадербгай, що приблизно відповідало англійському «Ну-ну» або «Так-так».— Цікавий погляд, але дозволь поставити тобі запитання: звідки людина бере силу?

— Звідки бере силу?..— пробурчав Маджид.— Ну, я думаю, це всім зрозуміло. Чи ти не згоден?

— Та ні, загалом згоден, але скажи мені, друже, хіба наша сила не народжується почасти і в стражданні? Труднощі і страждання загартовують нас, хіба ні? І, гадаю, людина, яка не боролася з труднощами і не страждала по-справжньому, не така сильна, як та, що багато страждала. Отже, ми повинні страждати, щоб стати сильними. А якщо, як ти говориш, ми повинні бути слабкими, щоб страждати, то виходить, що ми повинні бути слабкими, щоб стати сильними. Що скажеш?

— Еге...— відповів Маджид, посміхнувшись.— Можливо, в цьому щось є, і ти частково маєш рацію, але все одно я вважаю, що страждання — це питання сили і слабкості.

— Я не в усьому згоден з нашим братом Маджидом,— вступив у розмову Абдул Гані,— але мені здається, що людина дійсно може володіти силою, що дозволяє їй боротися зі стражданнями.

— А в чому вона черпає цю силу і як бореться зі стражданнями? — запитав Хадербгай.

— Мабуть, у різних людей це відбувається по-різному, але, гадаю, переважно воно відбувається тоді, коли людина дорослішає. Дорослішати — це й означає навчитися боротися зі стражданнями. З віком ми втрачаємо ілюзії і усвідомлюємо, що щастя буває рідко і швидко минає. Це нас вражає, причому що дужче вражає, то дужче ми страждаємо. Можна сказати, що страждання — це свого роду гнів. Ми обурюємося від того, що нам завдає болю життя. І це обурення і гнів ми і називаємо стражданнями. Звідси ж, до речі, випливає і фатальна доля героя.

— Знову ця «фатальна доля»! Хоч про що ми говоримо, ти все зводиш до цього! — сердито мовив Маджид.

— У Абдула є пунктик, Ліне,— пояснив мені Халед, суворий палестинець.— Він вважає, що доля наділила деяких людей якостями — наприклад, надзвичайною хоробрістю,— що змушують їх здійснювати безрозсудні вчинки. Він називає це фатальною долею героя і вважає, що такі люди мусять вести за собою інших на бій і сіють навколо хаос і смерть. Можливо, Абдул і має рацію, але він так часто каже про це, що вже набрид нам.

— Залишивши осторонь питання про фатальну долю, дозволь мені поставити тобі одне запитання, Абдуле,— сказав Хадербгай.— Чи є, на твій погляд, відмінність поміж стражданнями, яких ми завдаємо, і стражданнями, яких зазнаємо самі?

— Звісно,— відповів Абдул.— До чого ти хилиш?

— До того, що як існують щонайменше два різновиди страждання, то вони не можуть бути гнівом, про який ти говорив. Хіба не так? То чим же є ці два різновиди страждання, по-твоєму?

— Ха!..— вигукнув Абдул Гані.— Хадере, ох ти ж і лис... знову загнав мене в кут. Ти слухаєш мене лише для того, щоб перемогти в суперечці? І ловиш мене на цьому якраз тоді, коли я вже вітаю себе з перемогою.