Анджей Сапковський - Відьмак. Сезон гроз

— Вірно. Не мовив, що хотів би. Хочеш знати чому?

— Чому?

— Бо я не хотів.

— Аж така то самопожертва? — не відступав бард. — Аж такий труд? Сказати: «Заграй це ще раз, Любистку. Заграй «Як минає час»».

— Заграй це ще раз, Любистку. Заграй «Як минає час».

— Ти сказав це непереконливо.

—І що з того? Ти ж і так заграєш.

—І не сумнівайся.

Мигтять свічки, й вогонь погас.

Повіяв вітер, різкий та холодний,

І плинуть дні,

Й минає час,

Непереможний та безплідний.

Ти все ще поряд, все ще нас

Єднає щось, мов ми нерідні,

Бо плинуть дні

Й минає час,

Непереможний та безплідний.

Подолані шляхи та траси

Напам’ять знаємо ми, рідна,

Хоч плинуть дні

Й минає час,

Непереможний та безплідний.

Тому, о мила, іще раз

Повторимо рефрен, мов рідний:

Так плинуть дні

Й минає час,

Непереможний та безплідний.

Ґеральт устав.

— Час у дорогу, Любистку.

— Так? А куди?

— А чи не все одно?

— У принципі так. Їдьмо.

Епілог

На пагорбі біліли рештки будівлі, що перетворилася на руїну настільки давно, що встигла цілком зарости. Плющ сповивав мури, молоді деревця пробивалися крізь потріскану підлогу. То колись був— Німуе знати цього не могла— храм, садиба жерців якогось забутого бога.

Для Німуе то була лише руїна. Купа каміння. Та дороговказ. Знак, що вона йде вірним шляхом.

Бо відразу за пагорбом та руїнами гостинець розділявся. Один шлях вів на захід, через вересові пустки. Другий, що йшов на північ, зникав у густому та темному лісі. Пірнав у чорну гущавину, тонув у похмурій темряві, танув у ній.

І це була її дорога. На північ. Через ославлений Сойковий ліс.

Розповідями, якими її намагалися налякати в Івало, Німуе перейнялася не сильно, бо під час мандрівки з чимось таким вона стикалася неодноразово, кожна околиця мала свій страшний фольклор, місцеві жахи та переляки, що служили, аби нагнати страху на приїжджих. Німуе вже лякали водяними на озерах, берегинями на річках, мертвяками на перехрестях та упирями на цвинтарях. Кожен другий місток мав бути криївкою тролів, кожна друга купа кривих верб— місцем засідки стриги. Німуе врешті призвичаїлася, страхи, ставши повсякденністю, лякати її припинили. Але не було способу, аби впоратися з дивним неспокоєм, який охоплює, перш ніж заходиш у темний ліс, на стежину поміж курганами в тумані або на стежину серед затягнених опарами боліт.

Зараз, перед темною стіною лісу, вона також відчувала той неспокій, що вилізав мурашками на карк та сушив уста.

«Дорога наїжджена, — повторювала вона, — уся в коліях від возів, стоптана копитами коней та волів. Що з того, що ліс цей виглядає страшенним, це ж не якісь там дикі хащі, це розчищений шлях до Доріана, що веде крізь останній шматочок пущі, який уцілів від сокир та пилок. Багато хто тут їздить, багато хто тут ходить. Я також пройду. Не боюся.

Я Німуе ферх Вледир ап Ґвин.

Вирва, Ґуадо, Сібелл, Брюґґе, Кастерфурт, Мортара, Івало, Доріан, Анхор, Горс Велен».

Вона озирнулася: чи, бува, не наближається хто. «Було б, — подумала, — у компанії веселіше». Але гостинець, як на зло, саме тепер стояв пустим. Був він майже вимерлим.

Виходу не було. Німуе відкашлялася, поправила вузлик на плечі, міцніше перехопила костур. І вступила в ліс.

Домінували тут дуби, в’язи та старі граби, що позросталися поміж собою; були також сосни та модрини. Низом заволодів густий підлісок, сплутані поміж собою глід, ліщина, черемха та жимолость. Такий підлісок зазвичай роївся від лісового птаства, але в цьому лісі панувала зловорожа тиша. Німуе йшла з поглядом, втупленим у землю. Зітхнула з полегшенням, коли в певну мить десь углибині лісу застукотів раптом дятел. «Отже, щось тут живе, — подумала вона, — я не сама-однісінька».

Зупинилася й різко озирнулася. Не помітила нічого й нікого, але мить тому була впевнена, що хтось іде слідом. Відчувала, що за нею слідкують. Слідкують приховано. Страх перехопив їй горло, дрижаками пробіг по спині.

Вона приспішила кроки. Ліс, як їй здалося, почав рідшати, стало світліше та зеленіше, бо серед дерев з’явилися берези. «Ще один поворот, ще два, — думала вона гарячково, — ще трохи— і ліс скінчиться. Залишу я цей ліс позаду разом із тим, що там за мною крадеться. А я піду собі.

Вирва, Ґуадо, Сібелл, Брюґґе…»

Не почула навіть шелесту, рух уловила кутиком ока. З густої папороті вистрелило сіре пласке багатоноге та неймовірно швидке щось. Німуе крикнула, побачивши клацаючі клешні, великі, наче коси. Лапи, наїжачені шипами та щетинками. Численні очі, що оточували голову, наче корона.

Вона відчула сильний ривок, що підхопив її та відкинув геть. Упала спиною на пружинисту ліщину, учепилася в її пруття, готова скочити на ноги та дременути. Але завмерла, дивлячись на дикий танець, що тривав на дорозі.

Багатоноге створіння скакало та крутилося, крутилося несамовито швидко, вимахуючи лапами та клацаючи страшенними жвалами. А навколо нього ще швидше, так швидко, що аж розпливалося в очах, танцювала людина. Озброєна двома мечами.

На очах у скам’янілої від жаху Німуе в повітря підлетіла спершу одна, потім друга, потім третя відрубана лапа. Удари мечів падали на плаский корпус, з якого лилися струмені зеленої мазі. Потвора шамотілася, кидалася, нарешті диким стрибком кинулася в ліс, навтьоки. Далеко не втекла. Чоловік із мечами дістав її, придавив ногою, з розмаху прибив до землі вістрями обох клинків відразу. Твар довго молотила по землі ногами, нарешті знерухоміла.

Німуе притиснула руки до грудей, намагаючись таким чином заспокоїти серце. Бачила, як її рятівник присідає над забитою потворою, як за допомогою ножа щось відколупує від її панцира. Як витирає клинки мечів і ховає їх до піхов за спиною.

— З тобою все гаразд?

До Німуе не відразу дійшло, що запитує він її. Але все одно не могла видобути із себе голосу чи встати з ліщини. Її рятівник не поспішав витягати її з кущів, тож довелося їй упоратися самій. Ноги її тремтіли так, що й стояла вона ледь-ледь. Сухість у роті нізащо не хотіла відступати.

— Кепська ідея— ота самотня мандрівка крізь ліс, — сказав рятівник, підходячи ближче.

Зняв свій каптур— білосніжне волосся аж засвітилося посеред лісового напівмороку. Німуе мало не крикнула, мимовільним жестом притискаючи кулак до рота. «Це неможливо, — думала, — це абсолютно неможливо. Це мені сниться».

— Але відтепер, — промовив біловолосий, оглядаючи чорно-зелену металеву табличку, яку він тримав у руці,— відтепер тут можна ходити безпечно. Бо що ми тут маємо? IDR UL Ex