Олівер Сакс - Стрімголов. Історія одного життя

Я був глибоко схвильований, отримавши Вашого листа. У житті заледве є більша насолода, аніж дізнатися, що інтелектуальний геній зі свого боку оцінив твою працю. Насправді я переконаний, що у певному загальному сенсі, але, очевидно, без жодних контактів, дехто з нас працює над спільною метою, закоріненою у ситуаційній теорії. Ваша робота над історіями хвороб, вочевидь, невіддільна від праці Едельмана в галузі неврології, теорії хаосу загалом, досліджень МакФерсона на тему Громадянської війни й моїх напрацювань з історії еволюції. Звісно, у випадковості як такій нічого нового немає. Навпаки, цю тему завжди розглядали як щось поза наукою («просто історія»), чи, що гірше, як сурогат, чи навіть наснажливу ідею для антинаукового спіритуалізму. Суть не в тому, щоб наголошувати на ситуаційності, а в тому, щоб визначати її як центральну тему істинної науки, заснованої на незвідності індивідуальності, не як щось, що протистоїть науці, проте як очікування того, що ми називаємо законом природи, і відповідно, як первинні дані самої науки.

Розглянувши ще кілька тем, він завершив так:

Цікаво, як, встановивши контакт із людиною, з якою мріяв познайомитися роками, скрізь починаєш вбачати теми, які хотів би з нею обговорити.

Щиро

Стівен Джей Ґулд

Насправді ми зустрілися лише кілька років тому, коли телевізійний журналіст із Голландії запросив нас для низки інтерв’ю. Коли продюсер поцікавився, чи знайомий я зі Стівом, то відповів: «Ми ніколи не зустрічалися, проте листувалися. Однак я думаю про нього як про брата».

Стів своєю чергою написав: «Я страшенно хочу побачити Олівера Сакса. Він мені немов брат, хоча ми ніколи й не зустрічалися».

Усього нас було шестеро: Фрімен Дайсон, Стівен Тулмін, Деніел Деннетт, Руперт Шелдрейк, Стів і я. Нас усіх інтерв’ювали окремо, і потім, через кілька місяців, ми прибули до Амстердама, де нас поселили в різних готелях. Жоден із нас ще не зустрічався з іншими, і була надія, що коли ми зберемося усі разом, трапиться якийсь чудовий (і, можливо, бурхливий) спалах. Тринадцятигодинне телевізійне шоу «Щаслива випадковість» мало величезний успіх у Нідерландах, а його запис, оформлений у книгу, став бестселером.

Стів на це шоу відреагував у характерній пустотливій манері. Він написав: «Мене вразило, що нашу голландську серію передач так добре сприйняли. Безперечно, мені надзвичайно сподобалася зустріч з усіма вами, та я сумніваюся, що міг би проводити цілі години перед телевізором, спостерігаючи за бесідою групи товаришів, яких у наші дні персональних комп’ютерів характеризують як померлих білих європейців».[307]

Стів викладав у Гарварді, проте жив у центрі Нью-Йорка, тож ми були сусідами. Він мав чимало різнобічних зацікавлень і захоплень. Обожнював гуляти й володів величезним багажем знань про архітектуру Нью-Йорка й про те, який вигляд мало місто століття тому. (Лише людина, настільки ж сприйнятлива до архітектури, як він, представлятиме надсклепінні споруди у вигляді еволюційної метафори.) Він був надзвичайно музикальний: співав у хорі в Бостоні й обожнював Гілберта О’Саллівена[308]— гадаю, він напам’ять знав усі його твори. Одного разу, коли ми подалися в гості до приятеля на Лонг-Айленд, Стів три години ніжився у гарячій ванні, безперервно наспівуючи Гілберта О’Саллівена й жодного разу при цьому не повторився. Крім того, він знав величезну кількість пісень часів двох світових воєн.

Стів і його дружина Ронда були поривчасті у своїй щедрості, вони полюбляли влаштовувати вечірки на честь днів народження друзів. Стів пік торт за рецептом своєї матері й завжди присвячував імениннику вірш. У нього це виходило блискуче: одного року він створив прекрасну версію «Бурмоковта»,[309] а під час іншої вечірки зачитав таке:

На честь дня народження Олівера, 1997

В саговник закохавсь цей чоловік.

Та й байки він рекламувати б міг.

Король розмаїття,

Тобі довголіття!

Усе перевершив, що старина Фройд прорік.

Одноногий, з мігренню й сліпий на кольори

У капелюсі на Марсі прокинувсь.

Олівере Сакс,

Живеш ти на максимум!

А плаваєш так, що заздрять дельфіни.

З нагоди іншого дня народження, знаючи, що мені подобається періодична система, Стів і Ронда запропонували усім гостям одягтися як її елементи. Я досить погано запам’ятовую імена й обличчя, але ніколи не забуваю елементи. (Там був один чоловік, який прийшов на вечірку разом із моєю давньою подругою Керол Барнетт. Я не пам’ятаю, як його звали і не впізнав би його обличчя, та назавжди запам’ятав його як аргон). Стів був ксеноном — 54-м елементом, ще одним благородним газом.

* * *

Я нетерпляче прочитував Стівові щомісячні статті у «Нейчрл хісторі» й часто писав йому про теми, які він порушував. Ми обговорювали найрізноманітніші питання — від випадковостей у реакціях пацієнтів до нашої спільної пристрасті до музеїв (особливо старі музеї, де експонати представлені у шафках — ми обоє виступали за збереження дивовижного музею Мюттера у Філадельфії).

Також я мав пристрасть, коріння якої сягало часів мого захоплення біологією океану — глибше дізнаватися про примітивні нервові системи й поведінку, і у цьому Стів справив на мене значний вплив — він був для мене безперервним нагадуванням про те, що нічого у житті не має сенсу, якщо розглядати його поза еволюцією і випадком. Стів усе розглядав у контексті глибин еволюційного часу.

Його власне дослідження стосувалося еволюції земляних равликів на Бермудських і Нідерландських Антильських островах, і для нього багате розмаїття безхребетних навіть краще за хребетних ілюструвало масштаби винахідливості й майстерності природи у тому, щоб відшукувати нові способи застосування будь-якого роду структур і механізмів дуже ранньої стадії еволюції — він називав це «екзаптацією». Тож ми поділяли захоплення «нижчими» формами життя.

У 1993 році я писав Стіву про шляхи поєднання окремого й загального — у моєму випадку викладів історій хвороб із неврологією. Він відповів: «Я упродовж тривалого часу перебував у точно такій же напрузі, намагаючись угамувати своє захоплення окремими питаннями через есеї й інтерес до загального — через створення технічного письма. Робота про Берджес-Шейл мені настільки подобалася через те, що дала змогу їх об’єднати».

Він люб’язно погодився прочитати мій рукопис «Острова колірної сліпоти» і зробив це так ретельно, що врятував мене від низки помилок.

Нарешті, ми з ним поділяли інтерес до аутизму. З цього приводу він писав: «Мої причини для зацікавлення є почасти особистими. Мій син — аутист, і він чи