Світлана Литвиненко - Капкан кохання, Світлана Литвиненко

  Він зробив ще один крок і торкнувся її обличчя долонями, заглядаючи в її вологі від сліз очі.

- Я більше не дозволю нам знову втратити одне одного. Ти — все, що має значення в моєму житті.

  І він поцілував її. Пристрасно, жадібно, так, ніби хотів уперше і востаннє відчути смак її губ. Леся запаморочено обхопила його за шию, віддаючись цій миті цілком. Світ зник, залишилися лише вони — у вирі емоцій, щастя, нескінченного блаженства.

  Амір повільно відсторонився, але його руки ще ніжно тримали її обличчя.

- Ти вийдеш за мене? — запитав він, дивлячись їй у вічі.

  Леся застигла, не в змозі вимовити жодного слова.

- Я купив каблучку, бо знав, що ти приїдеш. Відчував. Вірив. Зачекай...

  Він зробив крок убік, збираючись піти за нею в кабінет, але його секретарка, яка, очевидно, вже здогадалася, що відбувається, випередила його. Переводячи подих вона підійшовши, простягнула йому маленьку оксамитову коробочку.

  Амір прийняв її, повільно опустився перед Лесею на одне коліно й відкрив коробочку. На світлі заграв розкішний діамант, відбиваючи тисячі блискучих відтінків.

- Леся, ти вийдеш за мене? — повторив він, дивлячись їй у вічі з тією самою впевненістю, яка завжди робила його таким непереборним.

  Леся затулила рот рукою, сльози покотилися ще сильніше.

- Так... Так... Так!.. — спочатку пошепки, а потім майже вигукнула вона кілька разів, ледве дихаючи від переповнення почуттями.

  Амір, не зводячи з неї погляду, дістав каблучку і ніжно надів на її палець під схвальні оплески своїх підлеглих. Колеги щиро раділи за свого боса, а деякі жінки навіть змахнули сльози, зворушені цією незабутньою сценою.

- Тепер ти моя назавжди…

  Вони обійнялися, притискаючись один до одного всім тілом, ніби боялися відпустити навіть на мить.

  Тримаючи кохану за руку, Амір з усмішкою повів її до свого кабінету. Перед тим як зникнути за дверима, він обернувся до секретарки й легко, але впевнено сказав:

- Замов шампанське для всіх. Сьогодні є що святкувати.

  Залишившись нарешті наодинці, вони сіли на диван біля вікна, обійнявшись.

- Сьогодні щасливий день, — сказав Амір дивлячись з любов'ю на Лесю. — Якщо чесно, я чекав, що ти зателефонуєш, скажеш, що хочеш зустрітися, і я б у той же день прилетів до Берліна. А ти сама приїхала, знайшла мене.

- Так, тебе довелося пошукати, — усміхнулася вона, тулячись до нього. — Спочатку я поїхала до Києва, прийшла на завод, але мені сказали, що ти живеш у Дубаї. Ну, а потім Борис мене сюди привіз. Я хотіла зробити тобі сюрприз, тому не телефонувала заздалегідь. Правда, в якийсь момент пошкодувала, що не попередила, але все добре. Я тебе навіть на краю світу знайшла б… І, чесно кажучи, була здивована, коли дізналася, чим ти тут займаєшся.

- Вибач, що не розповів тобі про це раніше. Я нікому не казав… Не хотів вихвалятися, — зізнався Амір.

- Навпаки, тобі є чим пишатися! Ти досягнув таких висот, і я тобою захоплююся. Ти — чоловік, про якого можна тільки мріяти, — Леся подивилася на нього з ніжністю, бажаючи, щоб його серце наповнилося радістю від її слів.

- Дякую, — Амір буквально світився від щастя. — Із весіллям затягувати не будемо. Ти згодна?

- Згодна. Ми одружимося знову, але цього разу це буде найщасливіший день у моєму житті. Я з радістю одягну весільну сукню і буду кружляти з тобою у весільному вальсі, — Леся намагалася не згадувати, як уперше виходила за нього заміж.

- Відгуляємо весілля тут, у Дубаї. Запросимо і мою, і твою родину. Я хочу відкритися перед своїми близькими, розповісти їм усе: чим займався, як жив, як досягнув успіху. А ще… я давно думав подарувати свою частку батькового заводу Маріанні. Вона заслуговує цього.

  Амір на мить замовк, у його очах з’явився смуток.

- Цей завод ніби був моєю опорою… Але водночас — нагадуванням про помилки, які вже не виправиш.

- Усі ми помиляємося, — тихо промовила Леся, беручи його руку у свою. — Кожен про щось шкодує. Але хай усе це залишиться в минулому. Ти гідний любові й поваги. Аміре, а ти вибачиш мені, що я тоді пішла? Я дуже шкодую, що залишила тебе…

  Він міцніше стиснув її пальці.

- Як ти й сказала, хай усе залишається в минулому. Відтепер ми будемо насолоджуватися сьогоденням і будувати майбутнє. І один із пунктів мого плану — після весілля ми залишимося жити в Дубаї. У мене тут чудовий будинок, і я хочу, щоб наші діти народилися саме тут. Ти згодна?

- Я готова жити хоч на безлюдному острові… головне, щоб ти був поруч.

- Справді? — жартома перепитав він.

- Справді, але свою родину я без нагляду не залишу. Аміре, я хочу, щоб ми були одним цілим.

  Він провів рукою по її щоці:

- Обіцяю, що так і буде…

  Весілля в Дубаї — це справжня казка, де кожна деталь просякнута розкішшю та чарівністю. У цій країні, де можливості здаються безмежними, свято перетворюється на видовищне дійство, яке запам’ятовується на все життя.

  Весілля Аміра та Лесі відбулося у розкішному саду одного з найпрестижніших готелів Дубая, на тлі захопливого заходу сонця. Золотисті промені, що поступово ховалися за горизонтом, відбивалися в гладіні моря, створюючи атмосферу магії.

  Леся виглядала як справжня принцеса у витонченій дизайнерській сукні, розшитій кристалами та перлами, що мерехтіли у світлі тисячі ліхтарів. Довга фата спадала хвилями, нагадуючи прозорий серпанок, а тонке мереживо обіймало її фігуру, наче створене спеціально для неї. Амір був схожий на справжнього принца — його бездоганний костюм із дорогого італійського шовку доповнювали вишукані деталі: запонки з платини та чорний метелик.

  Гості, одягнені у вишукані вбрання, сиділи за круглими столами, оздобленими квітковими композиціями з білих орхідей, троянд і півоній, які наповнювали повітря тонким ароматом. Ліхтарі відбивали м’яке світло сотень свічок, а подіум, де стояли молодята, був викладений дзеркальними плитами, завдяки чому здавалося, що вони стоять на хмарах.