Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

– Бляха, ти серйозно? Ця чайка? – примружився Сава. – О, дякую, тепер я ще й цю кралю з поля зору втратив. Дякую, Насте.

– Нема за що, брате, – відверто та щиро, без посмішки, відповів Яковенко, не розуміючи сарказму.

– Взагалі-то це не чайка, – несподівано встромився Жека – конкурент Цвірка за позицією. Цей хлопець, як і Денис, не сильно полюбляв людей, особливо супротивників, через що не було жодної гри, коли б хлопець пішов з поля без жовтої чи червоної картки, а суперник з забоєм легкого або середнього ступеню. – Це мартин… е-е, Сріблястий мартин, якщо не помиляюся, – примружився він, роздивляючись птаха. Жека заповнював своє серце любов’ю до рослин і тварин, тому підручники з біології, які багато хто з інтернатівців навіть в очі не бачили, були традиційно присутні на всіх зборах із ним.

Яковенко подивився трохи тупуватим обличчям на Євгена і відвернувся назад до птаха:

– Для мене чайка…

Насту здавалося, що пташка була незвичайна. Вона не просто спостерігала за грою, вона немов… немов дійсно дивилася матч, як справжній футбольний фанат, що ворушить головою у бік, куди летить м’яч. Хлопець, трохи хвилюючись, щоб пташка не помітила, що він за нею спостерігає, дивився на неї з-під лоба, повернувши обличчя у бік поля.

– Настя, на другий готовий вийти? – повернувся Юрійович до лави запасних.

– Ні, Юрійович, щось живіт крутить, хай Вася вже дограє, – трохи підбрехав хлопець.

Його єдиним бажанням було спостерігати за пташкою й надалі. Чим довше він на неї дивився, тим більше вона здавалась йому рідною і знайомою. Немов він і раніше її бачив, тільки не міг сказати коли і де.

– НУ! НУ-У-У! СТАВ! – знов неначе з ціпок зірвався тренер.

«ВЩЩЩ», – просвистів свисток, але на цей раз не через тренера, а через те, що фол був настільки очевидним, що з Рудого навіть злетіла бутса через удар у ногу.

– О‑о-о, – плеснув у долоні тренер і розвернувся до лави запасних.

– Б’ємось об заклад, зараз король мене викличе? – швидко прошепотів Сава на вухо Насту, одразу за чим пролунав голос тренера:

– Філіпенко, сюди!

– Опа, – прошепотів радісно найліпший друг і швидким кроком рушив до тренера.

– Давай, як завжди, – погладив хлопчика по голові тренер. – ОУ, РЕФ! Заміна. ОУ! – витяг він два вказівних пальця вгору і прокрутив їх один коло одного. «ВЩЩ», – пролунав свисток і рефері дозволив заміну. – Рудий! А ну, йди сюди, га-га-га, підстрілений горобець! Молодець! – скуйовдив він руде волосся Дані, коли той, кульгаючи, дійшов до кромки поля. – Далеко не відходь, – наказав йому тренер і Рудий став, дивлячись за виконанням штрафного.

Сава вибіг на поле і одразу пішов встановлювати м’яча. Рахунок був 0:0, перший тайм добігав кінця. Хлопець у зім’ятій футболці під номером 13 оцінив позицію, відстань до воріт і розміщення воротаря та стіночки з гравців суперника. Глибоко вдихнув, глибоко видихнув, зробив декілька кроків для розбігу.

– Давай, Саво! – гукнув з лави для запасних лівий захисник Максим, який був лівим не тільки за позицією.

Удар. М’яч оминув по божевільній траєкторії стінку і влетів у верхній кут. Воротар навіть не ворухнувся.

– ДЕВ’ЯТКА, ГА-ГА-ГА! – почав плескати у долоні Юрійович, в той час як всі зірвалися з місць і побігли до Сави, який снайперським пострілом влучив у самісінький кут. Хлопець в приступі ейфорії підбіг до трибун з дівчатами та, ставши на одне коліно, вказівним пальцем ткнув на якусь з дівчат, яка сором’язливо прикрила рота долонями, доки її подружки трохи заздрісно дивилися на неї та хіхікали.

Наст теж посміхався, але не через гол, а через пташку, яка видала себе. Видала свою надприродну сутність, коли почала розмахувати крилами та видавати звуки «нга-га-га, нга-нга» одразу після того, як Сава забив гол.

– ОУ, РЕФ! ЗВОРОТНЯ ЗАМІНА! – заволав тренер, замінивши Саву на Рудого знов. В дитячому футболі були дозволені зворотні заміни, але звичайно суперник обурився на таку хитрість. – А ЩО ВИ ХОТІЛИ, ГА-ГА-ГА, В РЕГЛАМЕНТІ ПРОПИСАНО, ЩО ТАК МОЖНА! – поправив кепку Юрійович, волаючи іншому тренеру через усе поле.

– Що, ти бачив гол? – повернувся радий і засмучений одночасно Сава до лави.

– Ні, але вона бачила! – кивнув Наст на чайку, що досі сиділа там, де і була. – Почала махати крилами і радіти, видаючи різні звуки! – Наст нарешті відвів погляд від пташки і подивився Саві в очі. – Я кажу тобі, вона не з цього світу! – шалено радіючи, з посмішкою сказав Наст, і витріщився знов на чайку. Сава лишень похитав головою.

* Наші дні

Після футболу на галявині покинутого маєтку друзі перелізли назад через паркан та розійшлися. Наст, Ліра та Тімурчик пішли додому, а хлопці до себе. Сьогодні тільки Захарчик ще мав піти на роботу, інші ж хлопці, повністю вільні від справ, домовилися випити по келиху пива у якомусь кафе. Вони, певно що кликали Наста, але той не міг з двох причин. По-перше, через надважливе завдання, яке не йшло з Настової голови і до початку якого залишалось менше доби, а по-друге, через Ліру. Сьогодні вони домовились бути разом до вечора. Після гри Наст збирався вчити її водійству, а потім вони планували сидіти вдома, ніжитися одне одним.

Майже три години хлопець із дівчиною провели, катаючись по спальному району Лисичанська, дуже схожому на той, в якому колись батько вчив водійству Наста. Ліра була вправною ученицею. Швидше ніж за півгодини оволодівши зчепленням, дівчина перейшла до практики, перемикаючись між передачами та інколи трохи прискорюючись. Наст дозволив дівчині доїхати додому. Проїжджаючи по сусідній від хатинки Федорівни вулиці, пара побачила військовий автомобіль з z-символікою. «Що вони тут забули?» – нервово подумав Наст:

– Проїжджай повільно, без нервів, – прошепотів він Лірі, яка вчепилася у кермо неначе у рятівне коло.

Росіянин у військовій формі з червоною стрічкою, що була перемотана через плече, курив цигарку, уважно вдивляючись у чорну автівку, що проїжджала повз нього. На щастя, обійшлось без інцидентів, і Ліра спокійно завернула за кут та зникла з поля зору військових. Залишивши автівку на звичному для неї місці біля паркану та накривши білою клейонкою, хлопець із дівчиною зайшли в домівку.